Та мов не збирав
«Мов», «мов»! Аж розсердився Гайдук. Ти прямо кажи: збирав чи ні?
Та мов не збирав А мо, і збирав, тільки я, звиняйте, не памятаю. Память у мене
Гайдук аж сплюнув з досади. Погасив недокурок, поглядом пошукав попільничку, попільнички, звісно, не було. «Азія!» Роздушив недокурок у тарілці, твердо сказав:
Війні скоро кінець. Німці вже підходять до Волги. Візьмуть Сталінград із більшовиками буде покінчено.
Дай Боже, дай Боже
Кінець більшовичкам! Гайдук звівся, осмикнувши мундир. Зірвався на рівні й комірник. Жінка його, почувши про кінець війни, завмерла коло мисника. Кінець! повторив, як припечатав, Гайдук.
А як же, звиняйте, із нами? поцікавився комірник.
З вами?.. З вами подивимося Хто допомагатиме німецькій владі, працюватиме чесно, того залишимо. А решту в табори! Або й на шибеницю.
Комірник ще хотів запитати, що німці думають робити з землею роздавати людям чи лишать у колгоспі, та побоявся: дуже ж бо строгий вид був у Гайдука.
Ну, спасибі за хліб-сіль став прощатися Гайдук. Піду знайомитися з поліцаями. Скільки їх там лишилося? наче й не знав.
Та одного ж, що не встеріг пулімйота, наче повісили («Розстріляли», уточнив Гайдук). Еге ж, розстріляли наче А двоє самі наче втекли
Це ті, з полонених?
Та мовби вони
То скільки ж лишилося?
Та начеб троє: двійко наших, а один мов із Кавказу.
Не густо Ну, нічого, нових наберемо.
Вийшов із хати. Вже у дворі сказав комірникові:
Працюватимем разом. Хто що скаже проти влади німецької чи якісь інші думки, щоб я знав того ж дня. Як на сповіді. Довідаюся, що утаюєш не прогнівайся!
Та Божечку ж мій!.. Та чи я насмілюся!..
Зажди, не божкай! обірвав Гайдук: його вже почала дратувати надмірна запопадливість комірника. Особливо приглянься до старости. Не забув, на чиєму боці він воював під час громадянської?
Комірник не забув. Мов не забув.
Ну, бувай Так, кажеш, не скликав зборів пан староста? І, не чекаючи відповіді, рушив на вулицю: строгий, зібраний, в чужоземнім мундирі німець, та й квит!
Гайдук хоча й збирався щойно скликати поліцаїв, та враз передумав: «Встигну, не горить» Його охопило якесь дивовижне розслаблення, якась нехіть, чи що: може, то захмелена ситість подіяла, чи літнє сонце ласкаве, чи тиша, що облягла все навкруг така дрімотлива, така вмиротворена, мов і не було на світі війни Тільки Гайдукові враз захотілося опинитися в полі, посеред неосяжного простору, лягти в невисоку й суху степову траву, втупити бездумні очі в небо, покусуючи гіркувато-солодку стеблину На нього так і війнуло напівзабутим дитинством, коли він був ще Кольком, а не Миколою і пас невелику череду (Гайдуки завжди пасли свою худобу окремо, не довіряючи чужим пастухам, які ніколи не доглянуть як слід. Та воно й не дивно: чуже не своє Та ще ж їм до того й заплати, й напій, і нагодуй оддай, як у прірву). Тож Гайдуки завжди пасли своїх коней-корівок окремо, і Колько, якому найчастіше доводилося виганяти на пашу, тримався осторонь пастухів та підпасичів, щоб не змітати своєї худоби з чужою, і вже тоді навчився з погордою думати: «Злидні, що вони можуть!» і приглядався ревниво до чужої худоби, й пиховито втішався: «А наші ситіші й нагуляніші» І не раз, лежачи голічерева на траві та мружачи очі в сонцем обласкану синяву, не раз уявляв себе Колько хазяїном оцих усіх ланів, оцих усіх пастухів та підпасичів або ще ліпше царем, щоб їсти і спати на золоті.
«Ховаються», думає Гайдук, спроквола простуючи вулицею, бо вже помітив і одне обличчя у вікні, й друге, що мелькнуло та й щезло. «Бояться Мундира мого бояться А може, вже й дізналися, хто я такий А не треба було чіпати, розорять та цькувати» Тут перед очима Гайдуковими наче випливло з сивого туману: боязким вогником освітлена хата, він, брат і тато з сидорами за плечима і татів надтріснутий голос: «Ну, хлопці, прощайтеся з матірю», і мати-покійниця вся у сльозах. «Та сини ж мої, та соколи!..» Гайдукові аж хлюпнуло в очі, аж звело щелепи судомно, і він, ковтаючи гірку слину, мстиво подумав: «Ховайтесь, ховайтесь, все одно не заховаєтесь!» Помітив згорблену постать, що метнулася попереду в бік воріт, голосно вигукнув:
Хальт!
І сам не знав, чому гукнув по-німецькому.
Постать так і вклякла на місці, а Гайдук знову скомандував:
Ком!.. Ком!.. Шнель!.. Ще й поманив до себе пальцем.