Ідіотка! Я вже розвернулася, щоб тікати світ за очі, але Роман повторив:
Не бійся. Іди сюди, кажу.
Було в його голосі щось таке, що примусило мене підкоритися. Я несміливо наблизилась.
Сідай. Роман указав на місце біля себе.
Я стояла, не зрушивши з місця.
Якщо не побоялася прийти до мене серед ночі, чому боїшся присісти? У його голосі прозвучала насмішка, але добра, не зла.
Я, гордо задерши голову, аби не було помітно страху, присіла на краєчок лавки. Роман засміявся.
Підсовуйся ближче, бо змерзнеш. Холодно вже.
Дійсно, було холодно. Я тільки зараз це відчула. Поспіхом збираючись, забула одягти колготки, тож тепер світила голими ногами, як ота потороча.
Роман раптом зняв із себе куртку й постелив на лавці.
Сідай, кажу. Вирядилася, прости господи.
Я всілася на куртку, присунувшись ближче до чоловіка. Мовчала. І Роман мовчав.
Раптом відчула, що від нього йде неймовірне тепло. Стало гаряче і спокійно.
Від його тепла й пережитого хвилювання мене почало хилити в сон.
Не спи, усміхнувся Роман, замерзнеш.
Голос у нього був дуже приємний: низький, густий, теплий, як він сам. Це було справжнє людське тепло, якого я у своєму житті не зустрічала. Не таку, ой, не таку енергію має випромінювати майже казковий злодій, яким лякали в селі малих дітей. Мені захотілося, мов кошеняті, скрутитися клубочком і притулитися до його грудей. Колись я так тулилася до татка. Бажання було таким сильним, що я ледве стримувалась.
Та пригортайся вже, дитя, раптом, наче вгадавши мої думки, сказав Роман і розвів руки, аби прийняти мене в обійми.
Та я не наважилася зробити й кроку. Була не навчена приймати ні добро, ні ласку. Я вміла лише шкіритися і захищатися. Тоді Роман сам обійняв мене своїми великими, сильними, теплими руками. І тут я зробила те, чого ніколи не робила при чужих людях, заплакала. Просто розридалась. Аж доки не почало перехоплювати подих і клята тісна кофтина на грудях не зробилася мокрою, як хлющ.