«Що я йому скажу? проносилися в голові думки. Драстє, я ваша сусідка через вулицю. Убийте, будь ласка, мого вітчима, труп десь зарийте, а я вам за це віддамся. Подумає, що я несповна розуму. І правильно! Як же вчинити?»
Того дня я так нічого й не придумала, та й Романа на городі не застала. Зітхнула з полегшенням, хоч і соромно було за своє боягузтво.
Уночі знову не могла заснути. Верзлися якісь волохаті руки, що нагадували ручиська Пабло. Вони тяглися до Світланчиного горла. Бідна дівчинка з острахом задкувала, доки не вперлася в стінку, і руки почали її душити. Я ж стояла, ніби хто ноги прибив до підлоги, і не могла зрушити, як не намагалась. Прокинулася мокра сорочку хоч викручуй. На годиннику пів на дванадцяту. Простягла руку, аби впевнитися, що сестра спить поруч. Намацала Світланку (ми спали в одному ліжку), та щось сонно пробурмотіла у відповідь.
Я піднялась і підійшла до вікна. У кімнаті, яку заливало примарне місячне світло, було прохолодно. Дуже скоро я замерзла в мокрій сорочці.
Думки були про те саме як далі бути? Я заздрила однокласницям, які теревенили про хлопців, ходили на дискотеки, весело хихотіли по закутках, малювали материними помадами губи. Мене ж хвилювали зовсім інші питання. Наприклад, як «підписати» людину на вбивство. І поговорити ні з ким. Та хіба таким з кимось поділишся? Хіба зі Світланкою? Ні, навіщо таким обтяжувати дитину.
Раптом, ніби відчувши, що я про неї думаю, Світланка схопилася з ліжка.
Юліко, Юліко!!! несамовито закричала вона.
Я кинулася до сестри:
Ну чого ти, Світланко? Я тут, тут!
Сестра, ніби сніп, знову впала на ліжко. Очі в неї були заплющені, і я зрозуміла, що вона говорить крізь сон.
Страх не покидав її навіть уві сні. Ще один доказ того, що потрібно діяти, і діяти рішуче.
Вирішила: іду до Романа. Просто зараз. Одягла свої звичні штани й товстий светр. Передумала. Натягла на себе Світланчину спідницю, яка була закоротка й вузькувата, ледве влізла в її кофтинку з тонкої трикотажної тканини, яка облягала мене, як друга шкіра. Світланка, хоч і була молодшою на чотири роки, скоро обіцяла наздогнати мене в зрості. Ми взагалі були дівчатами досить високими, а ще схожими одна на одну, мов близнючки. І на маму також. В одному домі жили три копії. Пабло було чого біситися.
Так-сяк натягнувши Світланчину одежу, я заглянула в люстро. Хоч і було темно, та розгледіла, що вигляд маю, як оті дівки з порножурналів, які колись мені показувала Циганчина Танька. Тим краще. Власне, тим я й збиралася платити Роману. Навряд чи він знає, що мені лише 16. Хоча як не дурний, то здогадається, звісно, що я неповнолітня. А може, він дурний? Або йому начхати? Тим більше, я не збираюся подавати на нього позов за зґвалтування.
Якомога тихіше я вибралася з хати. Пяний Пабло спав. Мама чатувала його сон. Якщо раптом Світланка знову прокинеться і почне кликати мене на весь голос, буде непереливки, але вже як буде.
Дорога до Романової хати пролягала через кладовище. Удень воно виглядало дуже мирним і навіть гарним у розмаїтті осінніх барв. Зараз же, у непевному місячному світлі, було моторошним і загадковим. Дійшовши до рогу, за яким починався цвинтар, я нерішуче спинилася. А що, як на могилах справді повно нечисті, про яку в казках розповідають і страшні історії пишуть? Чорна кістлява рука вхопить мене зараз за ногу Легко говорити «Не бійтеся мертвих, бійтеся живих» тому, хто вночі на цвинтарі не опинявся.
Я вже хотіла вертатися назад, але тут згадала несамовитий зойк Світланки й, замруживши очі, кулею кинулася через кладовище. Пробігла повз нього за мить, хоча мені вона здавалася вічністю. Клята спідниця вповільнювала рухи, а тісна кофтинка не давала дихати. Я ледве відхекалася.
Підійшовши до Романової хати, я раптом подумала: а якщо хату зараз відкриє баба Надя? Як я їй поясню, що роблю тут серед ночі, та ще й так одягнена? У старих людей сон чутливий. От дурна голова! Я ж навіть не знаю, на який бік виходять вікна його кімнати!
Я, переминаючись із ноги на ногу, товклася біля хвіртки. Аж раптом з-під горіха, який ріс трохи далі, почулося:
Чого мнешся? Іди сюди. Давно чекаю.
Голос належав Роману. І я злякалася ще дужче.
«Що я роблю?» промайнуло в голові. Приперлася до майже незнайомого чоловіка з абсолютно божевільною пропозицією, одягнена, як повія. На що ти сподіваєшся? Що він просто зараз одним махом тупого чи гострого предмета вирішить усі твої проблеми? З якого переляку?