Мені після тих слів хотілося плакати, та я трималася. Кого було жаль, то це Світланки. Вона ніби й не дуже страждала від того, що відбувалося в нашому житті, бо я намагалася, як уміла, її оберігати. Та часом думала: невже вона виросте з усвідомленням того, що жити в сусідів норма, не бачити матері тижнями норма? А я? Якою виросту я? Може, я вже виросла й для мене таке життя теж норма? Невже в усьому світі нема до кого звернутися по допомогу? Ми й далі житимемо, тремтячи від кожного голосного звуку?
І мої думки знову поверталися до Романа. Того самого «уголовника», яким у дитинстві лякала мене мама.
Я давно помітила, з якою цікавістю він на мене поглядає. Мені було лише 16, та виглядала я значно старшою. І зовні ставала дуже схожою на маму.
Як з ока випала! плескала в долоні тітка Настя. Гарна, аж засліплюєш!
Я зазвичай ніяковіла, бо не звикла чути на свою адресу добрих слів. І було чого: росла відлюдькуватою, грубуватою, небагатослівною, на моєму обличчі рідко зявлялась усмішка, будь-яке зауваження, навіть найдрібніше, сприймала в штики.
Та хлопці, особливо старшокласники, залицялися, і навіть дорослі чоловіки проводжали поглядами. Мабуть, було в мені те, що в мамі: за холодною зовнішністю нуртували пристрасті. Знав би хто, які думки кружляли в моїй голові! Мені хотілося вбити Пабло, встромити ніж йому просто в горлянку й дивитися, як звідти фонтаном струменить гаряча червона кров. Мила дівчина, чи не так? Та не була впевнена, що на це в мене вистачить моральних сил. Тут би став у пригоді Роман. Хіба про нього не казали: такому вбити людину що комара пристукнути?
Я почала думати над тим, як вмовити Романа на злочин. Хіба захоче? Він тільки відсидів, кажуть. Куди дівати труп Пабло, якщо все ж Роман згодиться? Що я буду йому за це винна? Крім самої себе, у мене більше нічого немає Від думки про те, що, можливо, своє тіло доведеться віддати «уголовникові», робилося зле. Але ж і далі так жити було просто неможливо! Інколи я мріяла про те, що Пабло впється і захлинеться власним блювотинням. У селі таке сталося з одним алкоголіком. Але Пабло мав воляче здоровя і неймовірне везіння. Бувало, приїжджав додому на своєму екскаваторі й просто випадав з кабіни, не в силах іти далі. Узимку він міг би запросто замерзнути й звільнити нас від своєї присутності, та мама тягла його в хату.
Я почала придивлятися до Романа. Поверталася зі школи через його вулицю, роблячи невелике коло. Саме була осінь, і Роман часто працював на городі: прибирав, палив сміття.
Зовні він був не таким уже страшним. Чоловік як чоловік, тільки здоровенний, як ведмідь, та ще борода ця
Довго я проходила повз Романа, не наважуючись відкрито на нього глянути. Він же завжди вітався, проводжаючи мене поглядом. Чи довго б я ходила так, не знаю
Одного вечора мама, яка саме ліпила вареники й була веселою, бо Пабло якимось дивом повернувся з роботи тверезим, сказала:
Юлю, ми з Павлом вирішили, що ти вступатимеш цього року.
Куди вступатиму? не зрозуміла я. Я ж тільки 10-й клас закінчу. 11-й ще попереду.
Візьмеш документи за девятий клас і вступиш, куди тобі подобається, роздратовано кинула мама.
А куди мені подобається? тупо перепитала я.
Не знаю! гаркнула вона.
Я помітила, як у Пабло переможно сяйнули очі.
Його ідея, погань така. Здихатися мене вирішив. І буде кум королю і сват міністру. Правду кажучи, я була не проти поїхати деінде із цієї хати, хоч світ за очі. Та в мене була Світланка. Хіба я могла кинути дитину на цього покидька.
Ні! твердо сказала я.
Так! сказала мама. Не обговорюється. Матимеш спеціальність через рік. Не сидітимеш мені на шиї.
Я зрозуміла, що сперечатися немає сенсу.
Уночі довго не могла заснути й думала над тим, що робитиму далі. Світланку однозначно не можна лишати на Пабло. І навіть на маму. Сестра ніжна й тендітна. Наше «чудове» життя витримувала лише тому, що я була поруч. Як мене не буде, вони її зламають. Пабло навмисно. Мама тому що така її натура. Що ж робити? До ранку я твердо вирішила йти до Романа. Хай прибере покидька Пабло з нашого життя. Назавжди. Ціна не має значення.
Повертаючись після школи, я знову навмисно попленталася через Романову вулицю. Ішла повільно, ледве пересуваючи ноги. Мала твердий намір сьогодні заговорити з чоловіком, але страшилася, відтягувала момент.
«Що я йому скажу? проносилися в голові думки. Драстє, я ваша сусідка через вулицю. Убийте, будь ласка, мого вітчима, труп десь зарийте, а я вам за це віддамся. Подумає, що я несповна розуму. І правильно! Як же вчинити?»