Нічого, тітко Насте, відповідала я, як зовсім непереливки буде, я по дядька Сергія збігаю.
Чатуючи під вікнами рідної домівки, я наслухалася багато цікавого. Зазвичай розмова зводилася до одного.
Прибери з хати свою сучку малолітню, казав Пабло. Про мене, звісно.
Вона моя донька, відповідала мама, це її дім.
А де мій дім?! репетував Пабло. Нема. Нема-а-а-а-а переходив він на пяне виття. Нікому не потрібен. Просив тебе: ходімо розпишемося, чутно, як Пабло грюкає кулачиськом по столу, аж чашки підстрибують, не хочеш
Знову почувся дзенькіт посуду. То летіли об стіну тарілки.
Ой, починав сюсюкати Пабло, наче пришелепкувате дитя, летючі тарілочки.
Знову дзенькіт. Уламки порцеляни летіли аж у вікно. Дуже скоро в нашому домі не залишилося жодної цілої тарілки чи чашки, окрім металевих. Та й ті були погнуті. Далі в хід пішли меблі. Пабло трощив усе, що траплялося під руку.
Звірюка твоя малолітня мені спокійно жити не дає! валував Пабло. Витріщиться отими очиськами й дивиться, як Він не міг дібрати слова. Забери її геть, бо прибю! І тебе прибю, і тихоню вашу Свєтку! Усіх порішу! Життя мені спаскудили!!! Суки!!! А надумаєш мене позбутися, Пабло хапав маму, наче кошеня, і я завмирала з остраху, живцем у землю закопаю. Усіх!
Об стіну вже летіла мама, зачіпаючи меблі. Я хотіла бігти на допомогу, але боялася її гніву. Одного разу, коли я вскочила до хати, вона закричала:
Іди звідсіль! Ще й за тебе боятися!
Пабло тоді якимось дивом не помітив мене й не зрозумів, до кого мама зверталася, бо таким був пяним.
Наша кухня, а згодом і вітальня, були розтрощеними, наче після війни. І мама, яка була такою акуратисткою, так пильнувала, аби в домі було чисто, зі смаком і до ладу, це терпіла. Ні, я не могла того збагнути!
Десь під ранок мамі не знаю вже, якими правдами й неправдами, вдавалося втихомирити Пабло й вкласти спати. Мабуть, він просто вибивався із сил. І от дивина: якщо Пабло потрібно було на роботу, через кілька годин він прокидався свіжим, як огірочок. Невинними очима дивився на розтрощену кухню, клявся-божився мамі, що то було востаннє, і їхав собі. Коли ж він мав лишитися вдома, бо працював позмінно, спав до вечора. Увечері починалося знову. Здоровя Пабло мав воляче, міг пити діжками. А мама марніла щодень. Куди поділася її краса? Вона постаріла років на десять, під очима й біля вуст залягли зморшки. Біляве волосся посріблила сивина. «Мамо, хотілося сказати мені, дав він тобі краще життя?» Але це вже було б як добивати лежачого.
Одного разу, коли мама, як зазвичай, зачинилась у залі, доки Пабло спав, я не витримала. Зайшла до неї і, дивлячись в очі, навколо яких, мов ями, залягли тіні після чергової безсонної ночі, попросила:
Мамо! Виженімо його!
Він нас живцем у землю закопає, утомлено сказала вона.
Кого ти боїшся, спалахнула я, тхора отого? Він сміливий, тільки коли слабші перед ним. Чому ти його терпиш? За що? Він нічого, крім горя, не приніс ні тобі, ні нам. Мамо, я тебе не розумію.
Мала ще, щоб зрозуміти, шикнула вона.
Я попрошу дядька Сергія, гнула своє, він допоможе нам витурити його раз і назавжди!
Це була помилка. Не потрібно було згадувати дядька. Мама так і не змогла пробачити й прийняти таткову рідню, хоча я особисто ніякої вини з їхнього боку не бачила.
Геть звідси! вказала мама на двері. Не втручайся в дорослі справи. Ще раз згадаєш про дядька відлупцюю власноруч. Моє життя, сама в ньому розберуся.
Але ж ми зі Світланкою теж частина твого життя! закричала я. Так, мамо?!
Вона нічого не відказала.
Мовчиш, мамо Мовчи. Слово честі, я знайду можливість його спекатися!
Я вискочила із зали й розридалася. Не плакала так ні до того, ні після. Не вміла. Але сльози принесли полегшення.
Так ми й жили у щоденному страху. Я помітила, що в мене, як у старої, почали тремтіти руки. Пабло допивався до «білочки». З маминого тіла не сходили синці, а ми зі Світланкою фактично поселилися в тітки Насті. Вона була рада нашій присутності, бо не мала ні дітей, ні чоловіка. Час від часу я чула, як тітка, готуючи обід, бубоніла собі під ніс:
Хіба ж не знайдеться на нього управи? Навіть не законний чоловік він їй. Діти бідні Надивилися-натерпілися. Я б такого вже отруїла давно. Заради дітей. Хіба то мислимо по чужих людях кочувати при рідній матері? Не знаю