На маминому обличчі ясно читалася відраза.
Прибереш усе, тільки й сказала вона, узяла Пабло під руку й повела назад до спальні.
Це був край. Крапка. На мить я зненавиділа матір. Я, її дитина, плоть від плоті, кров від крові, їй гидка, а цей з виваленим пісюном, рідний? Чому? Чому так? Де справедливість? Чому рідна мати мене не любить? Хіба так повинно бути? Чи, може, любить, але по-своєму, як уміє? Цікава любов. Ненавиджу!!!
Я прибрала все. Гидуючи взяти улюблений килимок руками, схопила обценьками і, винісши на город, спалила. Мені ще довго смерділо в хаті сечею і маминим презирством. Я остаточно впевнилася: що б Пабло не робив, він завжди буде виправданий. Мама його любить. Не зрозуміло за що, але факт лишається фактом.
«Колись настане день, інколи думала й тішилася цим, і я тобі помщуся, триклятий Пабло. За все».
А поки вирішила мовчати. І вичікувати.
Роман
Романа в нашому селі боялися, казали, що він «уголовник». Останні 12 років він не зявлявся вдома, хоча тут жила його стара мати Надія, доглядати за якою не було кому. Дочка баби Наді вийшла заміж за військового й опинилася десь аж на краю географії. У рідне село навідувалася рідко.
Роман був здоровенним, як ведмідь, з довгою, мов лопата, бородою.
Бороду відростив, теж мені, батюшка, шепотілися бабці на лавках, боязко дивлячись услід Роману.
Він же чемно вітався, проходячи повз них, навіть капелюх знімав.
Ти ба, ввічливий який, не йнялося старим, останній строк, кажуть, за вбивство відсидів. Бідна Надя! Хіба такого сина хотіла зростити? промовила Прокопівна, наша дальня сусідка.
Мене дуже зацікавила інформація про те, що Роман відсидів за вбивство, тому я зупинилася біля бабць (саме зі школи верталася) і вдала, ніби в мене розвязалася шнурівка на черевику.
Та й таке ж! зітхнула стара Самайдиха, вони з Прокопівною були подругами ще з війни. Вродився, наче бубликова туча, ні сну, ні спокою. У кого тільки такий? Прокопівно, він уперше за що відсидів?
За бійку, відповіла та, головихиного сина покалічив, той до кінця життя тепер з паличкою ходитиме.
Було діло, підтвердила Самайдиха, головеня те, канєшно, було гімно добряче
Чого було? здивувалася Прокопівна. І зараз воно таке є. То вже натура, її нічим не вибєш.
Та й таке ж
А далі пішло-поїхало: розбій, крадіжки. Кажуть, цими ну, як їх? Що люди від них дуріють?
Наркотиками?
Еге ж, підтвердила Прокопівна, не гребував.
Прокопівна нарешті запримітила мене.
Ану киш звідси! замахнулася костуром. Вуха розвісила й слуха! Мала ще!
Я відскочила. Прокопівна була бабцею суворою, могла й загилити.
Роман мене дуже зацікавив. Я його майже не памятала, хоча жив він з матірю через вулицю від нашої хати. Роман загримів до вязниці востаннє, коли мені було років пять, а то й менше. Лишень мама інколи, коли бувала зовсім не в гуморі, погрожувала:
Дивись, добалакаєшся Романові віддам! Як із вязниці вернеться, то тебе виховає!
Для мене малої він був кимось на кшталт бабая. Я боялася того невідомого Романа не менше, аніж маминого мовчання. Доки не зявився Пабло. Тепер я найбільше страшилася його.
Він останнім часом геть зїхав з рейок. Пив щодня. Напивався до нелюдської подоби. Увечері додому з роботи (Пабло влаштувався екскаваторником у районному «Благоустрої») приїздив звір. Я підозрювала, що Пабло напивається, бо боїться мене. Він був тхором, з тих людей, які сміливі лише зі слабшими. Я була слабшою за Пабло, але тільки фізично. Після того випадку з відкушеним вухом він почав дивитися на мене, мов на породження пекла. Будучи тверезим, ніколи не чіпав, лише недобре зирив спідлоба. Та тверезим бував рідко. Напиваючись, перетворювався на чудовисько й тоді не боявся нікого й нічого. Щовечора ми зі Світланкою бралися гадати, де цього разу ночуватимемо: удома чи в сусідів. Я боялася залишати маму один на один з очманілим і озвірілим Пабло. Тому часто, коли вона відправляла нас ночувати до самотньої сусідки тітки Насті, чатувала під вікнами.
Ой, дитино, хитала головою тітка Настя, коли я поночі вибиралася з її хати, куди ти проти глупої ночі? Хіба то діло дитині таке бачити? Господи, Господи, що коїться
Нічого, тітко Насте, відповідала я, як зовсім непереливки буде, я по дядька Сергія збігаю.
Чатуючи під вікнами рідної домівки, я наслухалася багато цікавого. Зазвичай розмова зводилася до одного.