Пабло явився через місяць. Худий, брудний, з мутними після багатотижневого пияцтва очима. Мовчки зайшов до хати, не звернувши уваги ні на маму, що сяяла від радості, ні на застиглих від страху мене та Світланку.
Він мовчки швиргонув на підлогу спортивну сумку з написом «Адідас» і пішов до спальні. Після нього у вітальні ще довго висів запах перегару, такий міцний, що хоч вішайся.
Я подивилася на маму. У її очах мерехтіла суміш здивування, радості, образи та болю.
«Що, мамо, хотілося сказати мені, дочекалася щастя в дім? Такого ти хотіла? Він показав тобі світ, звільнив від тяжкої праці? Ти ще й на горілку йому заробляєш»
Та я промовчала. Мама глянула на нас спідлоба, мовчки розвернулась і пішла до великої кімнати, яку ми називали залою. Останнім часом вона часто замикалася там і годинами нерухомо сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги. Через напівпрозоре скло мамина постать здавалася розмитою, і від того робилося лячно. Я нещодавно перечитала міфи Давньої Греції, особливо мене вразила історія про Ніобею, яка вихвалялася тим, що в неї дітей більше, аніж у богині Лето. Мстива богиня, точніше, її діти з лука перестріляли всіх дітей Ніобеї, і та з горя перетворилася на камінь. Мені здавалося, що мама теж перетворюється на камінь.
Уперше, коли я години зо дві спостерігала скорботно застиглу маму, не на жарт перелякалася боялася, що вона помре від смутку. Було лячно заходити до неї в кімнату, але страх її втратити переміг. Я рвучко відчинила двері й увірвалася до зали.
Мамо! залементувала з порога.
Вона здригнулася від несподіванки, довго вдивлялася в мене, наче не впізнаючи.
Чого тобі? нарешті спитала.
Я думала думала непевно почала я, що ти померла
Мама здивовано вигнула брови.
Коли надумаю померти, сказала вона, повідомлю тебе заздалегідь. У письмовому вигляді. А зараз тули звідси, мені потрібно побути одній, подумати.
У цьому була вся мама. Вона замикала свою душу на стонадцять замків і нікого туди не пускала. Її мовчання засмучене, стражденне чи презирливе було страшнішим за звуки найсильнішого вибуху. Мені так хотілося, щоб вона зі мою поговорила: пожалілася, поплакала, просто пояснила, що є рушійною силою її вчинків і цієї незбагненної для мене привязаності до Пабло. Може, я б зрозуміла. Та вона відгороджувалася мовчанням, і це мені боліло.
Іноді я заздрила Світланці. Якби вона народилася старшою, я б ховалася за її спину й дивилася звідти на світ сповненими довіри блакитними очима. Та потім мені ставало соромно. Мабуть, у Світланки вистачило б сили це винести. Мама не розуміла або не хотіла розуміти: те, що переживає вона, позначається на її дітях. Але Світланка була трохи відгороджена моєю любовю від непотребства, яке коїлося в нашій сімї.
Того дня, коли Пабло повернувся після місячної відсутності й завалився спати, мов і не було нічого, мама знову замкнулася в кімнаті. Вона сиділа там аж до самого вечора. Потрібно було годувати птицю, свиней. Я б упоралася сама, та не вміла доїти козу Білку. Нікого, крім мами, вона до себе не підпускала. Білка тільки окотилася, і її потрібно було ретельно здоювати, аби не виник мастит.
Я довго товклася біля кімнати, де зачинилася мама, не наважуючись зайти. З хліва долинало несамовите мекання Білки. Вона була твариною дисциплінованою і чекала, що свою порцію уваги дістане вчасно.
Нарешті, коли я наважилася відчинити двері маминої кімнати, зі спальні навпроти вивалився Пабло. Він, проспавши добрих годин шість, досі лишався пяним, судячи з мутного погляду.
«Господи, подумала я, це ж скільки потрібно було пити, щоб дійти до такого стану?!»
Пабло скляними, якимись аж мертвими від горілки очима обвів нас із мамою. Мені здалося, що він нічого не бачить. Раптом Пабло розстібнув штани, витяг з них своє хазяйство й почав сцяти. Просто у вітальні, на мій улюблений плетений яскравий килимок, який тітка Ірина подарувала мені минулого року на день народження. Мамі я сказала, ніби сама сплела його в школі на трудовому навчанні.
Я дивилась, як жовтий смердючий струмінь ллється на килим, по якому я любила товктися босими ногами, ніби відчуваючи тітчине тепло, і мене переповнювала лють. До горла підступала нудота. Я намагалася стримати напад блювоти й не змогла. Мама, яка до цього зачаровано дивилася на Пабло, розвернулася до мене. Я, мабуть, тоді була дуже гидка: із червоним обличчям, виряченими від натуги очима, з патьоками блювоти на сукні та ногах.