З того дня мені стало зрозуміло: що б Пабло не робив, мама завжди буде на його боці. І тоді я дала собі ще одну обіцянку: мої діти будуть для мене завжди на першому місці.
Пабло став одноосібним господарем у нашому домі. Він перестав зважати на маму, бо знав, що вона повністю в його владі. Почав приходити додому дуже пізно й дуже пяним. Потім став пропадати надовго: тиждень, два, місяць. Час, коли його не було вдома, я благословляла, бо від пяного Пабло не було спокою. Він улаштовував такі страшні дебоші, що сусіди збігалися перевірити, чи ми живі. Мама відправляла їх зі словами:
Чого припхалися, очі вирячили? Муж та жона одна сатана, чули? Туліть звідси, самі розберемося.
Дітей хоч віддай, хай спокійно ніч посплять! казала тітка Галя, наша сусідка ліворуч.
У дітей своя хата є! Нема чого по сусідах тинятися!
Бувало, ми зі Світланкою всю ніч не могли зімкнути очей: боялися, що Пабло вбє маму, а потім прийде по нас.
З кухні долинали його пяні незвязні крики, дзенькіт битого посуду, гепалися об стіну стільчики й табуретки, цілих серед них і так майже не залишилося. Світланка, тремтячи, тулилася до мене.
Юліко, Юліко! шепотіла вона. Що нам робити? Якщо він маму вбиватиме?
Ми не дозволимо йому! упевнено відповідала я, хоча ніякої впевненості не мала.
Що ми можемо? шепотіла сестра. Ми ж малі
Малі, але сміливі. Сміливість, кажуть, перемагає все.
Насправді я страшенно боялася. Піт бридкими струмочками стікав з-під пахв, ноги тремтіли, але я вартувала ночі під дверима своєї спальні, аби в разі чого бігти на допомогу матері. Щоправда, після одного випадку мама заборонила мені це робити. Пабло накрутив її довге біляве волосся собі на руку й хотів ударити її обличчям об стіл. Я побачила це в шпарину, яку лишила у дверях. Уявила, як мамине обличчя, таке рідне, таке гарне, наче намальоване, через хвильку перетвориться на криваве місиво, і мене охопила лють. Не тямлячи, що роблю, я стрімголов вискочила з кімнати, наче кішка, стрибнула Пабло на спину і впилась зубами у вухо. Він дико зойкнув і спробував мене скинути. Я ще міцніше стиснула щелепи. Мене нудило від бридкого запаху й смаку його поганої крові. Та головне він відпустив маму. Пабло, наче дзиґа, почав крутитися навколо себе, намагаючись скинути мене додолу. Але я міцно трималася.
Юлю, відпусти його! раптом наказала мама, та я, засліплена люттю, не збиралася цього робити.
Відпусти його, кажу! закричала мама й почала відривати мене від Паблової спини.
Відірвала. Разом з добрим шматком мочки його вуха. Я виплюнула скривавлений шматок на підлогу, і мене знудило. Пабло ж дико заревів, схопившись за вухо, що фонтанувало кровю, і кинувся з хати. Ми, дякувати богу, не бачили його з місяць. Мама почала заходжати до його сестри, сподіваючись, що Пабло там зявиться, але цього не сталося.
Одного разу Танька, явно повторюючи слова матері, процідила крізь зуби:
Ходить, як мара Слова не дочекаєшся від неї. Сидить, утупившись в одну точку Навіжена, несповна розуму.
Я спочатку не зрозуміла, про кого це. Потім дійшло: про мою маму. Захотілося натовкти Таньці пику! Але ж хіба за правду бють?
Стули пельку, тільки й сказала.
Я не розуміла матері. Чому вона так побивається за цим покидьком? Що їй з нього? Ні допомоги по господарству, ні грошової підтримки, ні моральної. Одні пиятики, скандали, бійки. Йому потрібна не сімя, а місце, де можна пересидіти до чергової пригоди в житті, доки не зявиться нова дурепа, яка його прихистить. Я це точно знала. Колись після школи зайшла до Циганки й сказала:
Заберіть його назад!
Вона спочатку здивувалась:
Кого? потім засміялась: Павлушу, чи шо? Та на чорта він мені здався? З дитинства сала за шкуру всім заливав. Щастя, що спекалася. Тепер це ваша з матінкою турбота, засміялася вона.
Ти ти Я просто не знала, що сказати.
Не тикай мені, прошипіла Циганка, мала ще! Матінка твоя сама його в дім притягла, нехай тепер має. Павло просив познайомити його з якоюсь удовицею я познайомила. Далі не моя турбота. Передай матері, аби перебірливішою була.
І Циганка виштовхала мене за двері.
Отже, таки моя правда: Пабло мамі підсунули. Як блохасте щеня під двері. Тільки він був не щеням, а смердючим тхором. Господи, чому вона тримається за нього? Чому саме він, а не хтось інший? Нічого не розумію в дорослому житті
Пабло явився через місяць. Худий, брудний, з мутними після багатотижневого пияцтва очима. Мовчки зайшов до хати, не звернувши уваги ні на маму, що сяяла від радості, ні на застиглих від страху мене та Світланку.