Коли він уперше так сказав про маму, я пішла на нього з кулаками.
Нікому не дозволено говорити пакості про мою маму, та ще й з такою гидкою посмішкою на отих кривих губах!
Та що були мої кулачки проти його ручиськ? Він вправно вивернув мені лікті й швиргонув об стіну з такою силою, що мало не луснула голова. Якоїсь миті навіть здалося, що зараз вона відірветься від шиї. В очах потемніло, а в роті я відчула солонуватий смак і зрозуміла, що, мабуть, прокусила язика. Провела холодною долонею по лобу, аби трохи прийти до тями. На пальцях залишився червоний слід. Лоб теж був розсічений.
Пабло, побачивши моє скривавлене обличчя, перелякався і навіть трохи протверезів. Він узагалі був з породи тхорів: нападав лише на тих, хто слабший, і тікав за перших ознак небезпеки.
Тільки спробуй пожалітися матері, прошипів він крізь зуби, а в самого очі забігали туди-сюди: видно, вигадував на ходу версію для відбріхування.
Я мовчки вийшла з кімнати. В очах мерехтіли метелики, у роті було солоно, мов ропи набрала, з лоба на очі стікала кров.
Чесно кажучи, я перелякалася. До того ніхто мене й пальцем не торкнув. Та сліз не було, лише страх і злість. І бажання помститися. Наволоч! Звичайно, я розповім усе мамі й вона тебе витурить у шию!
Вечір тягнувся неймовірно довго, бо я з нетерпінням чекала на мамин прихід.
Біля мене весь час крутилася Світланка і, заглядаючи в очі, питала:
Ти впала, Юліко? Вона за дитячою звичкою продовжувала називати мене Юлікою. Тобі дуже боляче?
Упала, Світланко, відповідала я, бачиш, через поріг перечепилася і гепнулася, наче лантух з картоплею. Нічого, мине.
Світланка гладила своєю ніжною рукою мого розгаряченого лоба, і мені легшало. Нарешті з роботи прийшла мама. Утомлена, вона сіла на лавці у вітальні, витягнула ноги.
Юлю, покликала вона, зніми з мене чобітки, будь ласка, і дай капці.
Іду, мамо.
Я зняла матері чоботи, одягла на ноги капці. Вона сиділа із заплющеними очима й не бачила мого розцяцькованого лоба.
Нарешті мама розплющила очі, і в погляді її промайнуло здивування.
Що з тобою? спитала вона, помацавши мого лоба. Я зморщилася: було боляче.
Я хотіла відразу сказати, що це зробив Пабло, але чомусь не наважилася.
Опустила очі додолу й тільки зітхала.
Що ти там бурмочеш?! роздратовано промовила мама. Кажи вже до пуття. Упала?
Ні, пискнула я, а сама думала: «Кажи, за тобою ж правда, чого боїшся?»
Тоді що?
Пабло почала було я, але мама мене перебила:
Його звати Павло!
Павло
Дядько Павло, якщо вже ти не хочеш називати його батьком, знову перебила мама.
І тут мене понесло:
Батько, кажеш?! Татко ніколи на мене руки не підняв! Я була для нього найкращою! А цей Я не впала, мамо! Це все твій Пабло! Так, Пабло, навіть Падло, це імя більше йому пасує! Він швиргнув мене об стінку, як щеня!
Брешеш! зблідла мама й загукала: Пашо! Пашо, іди сюди!
З маминої спальні почувся скрип пружин: то Падло злазив з ліжка.
Це правда? спитала мама, показуючи довгим інтелігентним, якимось дивом не загрубілим від щоденної важкої праці пальцем на мого лоба.
Очі в Пабло забігали, як маятник у старовинному годиннику: туди-сюди, туди-сюди.
Не розумію, про що це ви? сонним голосом промовив він, а очі продовжували бігати.
Юля каже, що ти її вдарив.
Заламав руки й швиргонув об стінку! з викликом підтвердила я.
Я? дуже природно здивувався Пабло. Марічко, та вона що завгодно нагородить, аби оббрехати мене перед тобою. Юлечка мене ненавидить, і ти це знаєш, скорботно додав він.
Мама задумалась. У моїй голові промайнуло: невже вона повірить цьому заброді, а не мені рідній дочці? Я ж ніколи їй не брехала! Мовчала так, але не брехала!
Покажи руки! раптом скомандувала мама.
Я мовчки витягла перед собою руки, ще не розуміючи, для чого це їй. Мама уважно розглядала мої бліді руки.
Заламав, кажеш? спитала вона. А де ж синці?
Які синці? спочатку не зрозуміла я. Мамо, на мені ніколи не буває синців, і ти це знаєш!
Примха природи чи патологія хтозна, та синці на моєму блідому тілі не залишалися ніколи. Хіба що, як жартувала Світланка, трактором переїхати.
Мама лише стенула плечима. Вона мені не повірила! Я запримітила переможний блиск в очах Пабло, і мені захотілося його задушити. Та я лише зціпила зуби й пообіцяла собі: колись останнє слово буде за мною.