Мамо, можна ми зі Світланкою залишимося вдома? несміливо попрохала я.
Мама здивовано вигнула брови.
Це чому? Ми давно вже не були в людях. Я зрозуміла, що чимось її цигани зацікавили.
До дядька з тіткою нас не пускаєш, зате до цих зайд незнайомих ми йдемо! усе-таки не витримала я.
Що-о-о-о? Мамині блакитні очі потемніли. Вона не любила, коли згадували про батькову рідню. Я сказала, що йдемо! І не смій суперечити!
Мама швиргонула мені картату спідницю і білу кофтинку мою єдину парадну одіж. Проти спідниці я нічого не мала, а от кофтину просто ненавиділа: вона тісно облягала мене, а я вважала себе товстою. Останні місяці й правда дещо набрала у вазі.
Почувалася в тій кофтині незграбним білим ведмедем. Та мамі вона подобалася.
Не вдягатиму цієї кофти! сказала я. Хотіла було й собі пожбурити її в маму, та не насмілилась.
Що?! аж звилася вона. Ще й вередуватимеш?! От погань! Я тебе вдягаю, годую, а ти
Мені було дуже образливо чути, як мама називає мене поганню. Вона дійсно тяжко працювала, аби ми зі Світланкою мали що вдягти й поїсти. Та що вдієш, коли ця кофтина мені не подобалася?
Мамо, тремтячим голосом пробурмотіла я, а ти б могла, перед тим як купувати одяг, радитися зі мною?
Мама замовкла: видно, не чекала такого нахабства.
От як дізнаєшся, що значить копійку заробляти, промовила вона, намагаючись угамувати злість, тоді розкажеш матері, з ким маю радитися. А поки що носи, що дають!
Але вона мені не пасує! мало не плакала я. Я почуваюся в ній товстою і неповороткою, як ведмідь!
Бо ти така і є! відрізала мама. Менше жерти потрібно! Хто вночі хліб буханками наминає? Я, може? Крихт у ліжку море, як тільки спиш!
То була правда. Останнім часом я прокидалася вночі зі страшенним відчуттям голоду. Щоб не тарабанити каструлями поночі, наминала хліб. Може, тому й розповніла.
Та одягати кляту кофтину було понад мої сили. Щоб дурепа Танька потай наді мною насміхалася разом зі своїми такими ж недалекими подружками? Хоча в очі вони б не насмілилися мені нічого сказати, адже я вміла дати відсіч.
Не одягну її! затялась я. Нізащо!
Я мала намір стояти на своєму до кінця. Тремтіли руки, я пополотніла, бо протистояти мамі було дуже складно. Я знала, що буде далі: вона мене не лаятиме, просто задавить презирливим мовчанням через те, що виявила непокору. Мамине мовчання було в десятки разів страшнішим, аніж образливі слова, і в сотні разів болючішим, аніж ляпас. Та почуватися доробалом у цій триклятій кофтині я не хотіла. Тільки не перед Танькою, її мамашею і цим солодкоголосим злим «Боярським».
Так і сталося. Я вдягла кофтину, яка мені подобалася, а мама замовкла. Вона не проронила ні слова, доки ми йшли в гості, і там не звертала на мене жодної уваги, демонстративно озиваючись лише до Світланки. Та, хоч і була ще малою, дещо вже починала розуміти й від такої уваги лише ніяковіла. Одного разу впустила на підлогу ложку, через деякий час перекинула тарілку олівє на свою випрасувану до ниточки парадну сукню і розридалася. Мама спохмурніла, але на людях не стала сварити дитину, лише відправила нас до ванної кімнати замити пляму.
За святковим столом я помітила, що солодкоголосий дядечко Павло не зводить очей з нашої матері. А та червоніє, мов маків цвіт. Їй явно подобалася його увага.
«Мамо, мамо, думала між тим я, хіба ти не бачиш, що це за тип? Копни глибше і наткнешся на гнилу, смердючу субстанцію. Хіба цього не видно?»
Та, мабуть, мама того не помічала. Вона уважно слухала, як Пабло щось весело тріщав за столом про те, як правильно висаджувати огірки.
І обовязково щоб у затінку й без зайвої вологи, бо гниль нападе.
Наші сільські господарки, що змалку ті огірки сотнями саджали, сиділи, роззявивши рота, і слухали пустоголового красунчика, наче святого.
Огірки люблять сонце, раптом сказала я, сама не знаю чому, і вологу, без води вони робляться гіркими й товстошкірими!
Пабло, примруживши очі, повернувся до мене: мовляв, хто це тут пищить? Побачивши мене, криво посміхнувся і знову витріщився на маму. Вона теж поглядала на нього з-під густих напівопущених вій. Пабло зовсім не був схожим на нашого тихого, мовчазного татка. Він весь був феєрверк і спалахи енергії. Пустопорожньої, щоправда, від якої було не тепло, а лишень чомусь гидко. Та це відчувала тільки я. Усі інші йому мало не в рота заглядали.