Після того випадку, як втікалася я від призрої холодності Назара, ледь не заливаючись слізьми, я не бачила його тиждень. Й майже весь тиждень той просиділа в кімнаті своїй, не зявляючись ні до сніданку, ні до обіду, й ніхто не турбувався тим, що зі мною. Щоправда, сестра Софія заходила один раз поцікавитися, як я почуваюся, але й вона була дещо байдужливою. Хоча вона все життя своє була такою. Донька мого батька та мачухи Наталі Павлівни Софія Володимирівна була справжньою Рихальською й успадкувала від мого батька його досить непривабливу зовнішність ті водянуваті сірі очі, невиразні риси блідого лиця й схильність до повноти. Та й норов мала батьківський холоднуватий і байдужливий. Між нами, хоча ми й жили під одним дахом, ніколи не було особливої близькості, й ми радше нагадували чужих людей, ніж сестер, рідних за кровю. Хоча чужими одне одному в нашому будинку були всі. Певний час, у дитинстві, я ще сподівалася якось, що в мене буде люба молодша сестричка хоч одна близька мені людина в стінах холодних нашого великого й розкішного будинку. Але ні Софія зростала замкненою й нетовариською, не надто охоче бавилася зі мною в дитинстві, а коли ми почали перетворюватися на панночок, віддалилася ще більше. Марина, котра була мені й мамою, й декотрою мірою подругою одночасно, взагалі говорила, що сестра мені просто заздрить.
Я дивувалася.
Але ж чому мені заздрити, Маринко? Чи ми ж не однаково доньки одного батька? Чи вона не має того, що маю я? Будь певна в чім-чім, але в зодяганнях та прикрасах батько нам не відмовляє й Соня має не менше від мого й суконь, й іншого
Марина тільки головою хитала.
Ви себе в люстро бачили?
Бачила То й що?
Що? А красу ви таку маєте, що хоч ікони та образи з вас богомазам малюй, а ось сестра ваша Обділив Господь її вродою, добре обділив. Й коли вам подарував вроди через вінця, то їй же, бідолашній, геть нічого не дісталося. А для дівчини то є горе. Хоча у вас панів, і то не горе. За посагом поженеться якийсь панок та й побереться з вашою сестрою. Та чи буде він її кохати?
Я зітхнула.
А хто мене з моєю вродою кохає?
Марина обійняла мене, притуливши до свого пишного тіла, як завжди робила то в дитинстві, втішаючи мене.
Та вас весь світ полюбить ось тільки прийде тому час. Тільки ж шкода мені вас, панночко. Чи будете ви в житті своїм такою щасливою, якою є вродливою? Як рідній дитині бажаю вам покохати й бути коханою Та ваш батько Чи дозволить же він вам зробитися щасливою?
Марина мов у воду тоді дивилася.
Батько не дозволив мені стати щасливою.
То був тиждень незвичного для мене існування. В перший той день, коли зустрілася поглядами з Назаром, ображена й вражена його ставленням, переплакавши й ледь заспокоївшись, я заприсяглася собі, що вже більш не стану й думати за того насмішкуватого кріпака, а тим більш закохуватися в нього. Та коли б воно так сталося, як гадалося. Як не гоновила я думки про нього, а вони ж усе одно поверталися. Й як не намагалася забути все те, що трапилося: той перший раз, коли побачила я його; ті хвилини, коли дивилися ми одне одному в очі, та все було марно. Знову майже всю ніч пролежала я без сну, намагаючись відігнати думки про нього. А образа пекла, здавлювала горло, витискаючи з очей сльози, які зовсім не дарували полегшення. Й зверхня, погордлива кров Рихальських у мені закликала не думати про того злидня в латаних штанях, котрий мав нахабність образити свою панну. Кров та ледь не волала в мені, аби я й про існування його забулася Й розпалена образою та враженими гордощами, я наступного дня навіть й одного погляду не кинула з вікна у садок, хоча й чула, як там стукається сокира.
Мене вистачило на два дні.
За два дні образа, що невидимим зашморгом здавлювала мені груди, відступилася й я таки підійшла до вікна. Довго стояла, вдивляючись у садок, але високу постать Назара так і не взріла. Й відчула таке розчарування, що вмить розплакалася. Але вже не злими й пекучими слізьми образи, а більш легким плачем суму.
Яринка, сновигаючи до моєї кімнати, все подивлялася на мене занепокійливо й бубоніла собі під носа, що панночка її підхопили котрусь невідому хворобину.
Й все приставалася наполегливо:
Захворілися ви, панночко Еммо?
Я лиш хитала заперечливо головою.
Зовсім ні.
Та де ж ні, коли на вас і личка немає. А змарніли ж як! Хоч зараз до домовини покладай
Тобі здається.