Й поглянув прямо на мене.
Та перша зустріч поглядами двох людей Мені, вже майже закоханій у цього чоловіка, та зустріч поглядами видалася наче дивом. Очі в Назара мали гарний колір, який чимось нагадував осіннє пожовкле листя, впале на зелену траву й погляд їхній викликав у мені слабкість, якої я ніколи раніш не відчувала. Я вдивлялася в ці його очі, забувшись навіть дихнути зайвого разу та що там дихнути! Я навіть про саму себе забулася, мов розчиняючись, зникаючись у тих очах, що знаходилися на відстані всього лиш декількох кроків від мене. Й Назар не відводив від мене погляду, він теж дивився на мене що було для мене дещо дивним й у що я боялася навіть і повіритися. Дивилася на нього й розуміла, що ладною була би все життя своє отак простояти, лиш тільки дивлячись у ці пильні очі, золотаво-зелену глибину котрих відтінювали густі чорні вії
Назар першим обірвав те диво він просто опустив очі, поглянувши на сокиру в своїх сильних руках, потім знову поглянув на мене, але вже якось не так, як першого разу. Не став більш дивитися в очі, просто сковзнувся швидким поглядом по лицю.
Панні щось потрібно?
Я поглянула на нього розгублено й не відразу змогла відповісти:
Ні
Назар дещо незрозуміло посміхнувся.
Панночка просто гуляють?
Так
Ну звісно! Що ж ще вам робити?
Я навіть не знаю чи то воно було насправді, чи ж то в моїй запаленій та збудженій уяві, але останні слова Назар проказав якось наче призро й просто відвернувся від мене, продовживши зрубувати деревину. На мене він більш не звертав жодної уваги, мов була я перетворилася для нього на пусте місце. До того ж я відчула в тих словах його ледь не ворожість. І я декілька хвилин простояла, дивлячись на його широку спину, одягнену в грубу сорочку, розмірковуючи об тім, чи справді в ту хвилину, як він тільки обернувся до мене, в його очах затеплилося особливе світло, чи воно мені лиш тільки привиділося? Адже він декілька хвилин дивився невідривно мені в очі
А зараз ця призрість, ця майже ненависть!
Чому це так особливо мене вразило? Чому таким болем озвалося в серці? Нехай від батька я все життя бачила лиш тільки байдужість та холодність і звиклася до того, й навчилася вже сприймати спокійно іншого батька я ж просто не знала. Й коли дитиною ще досить болісно реагувала, зараз уже звиклася. До ворожості й холодності мачухи теж, і зараз її ставлення сприймалося мною навіть байдужливо. Але ж чому так болісно вразило мене ставлення цього чоловіка, котрого й бачила я вдруге в своїм житті?
Відчувала, як сльози набігаються на очі, й, перестрашившись того, що я зараз ось тут просто принизливо розплачуся перед цим зверхнім і неввічливим кріпаком свого батька, я обернулася й швидко пішла до будинку, де просто розревілася, зачинившись у своїй кімнаті.
* * *З того дня, як я вперше зустріла Назара, й до смерті Марійки минувся рік.
Рік для мене й важкий, й декотрою мірою щасливий. Я пізнала щастя покохати. Вперше відчувши кохання в серці своїм, я зрозуміла нарешті, наскільки прекрасним є це сокровенне почуття. Я пізнала те, чого раніш не розуміла, й виявила для себе ще закохана жінка дивиться на світ геть іншими очима, ставиться до всього по-іншому та в неї й серце стукається інакше. Я навіть починала жалкувати власну мачуху, бо, коли ж добре подумати, то Наталя Павлівна була глибоко нещасною людиною вона не мала в своїм серці кохання. Хоча я могла й помилятися й моя мачуха мала в своїм серці приховану, потаємну закоханість. Недарма ж вона доволі часто мандрувала кудись із маєтку, пропадаючись цілими днями, та моєму батькові було до того глибоко байдуже. Й дивилася я на них і жахалася такого життя, коли люди, повязані між собою вінчаним шлюбом, живуть, мов чужі, більш того мов ті два ворога, що зачинені під одним дахом. Невже й я приречена на подібне життя разом з Яготиничем? Без радості, без щасливих миттєвостей, не відчуваючи ні хвилювання, ні геть нічого поряд з тою людиною, з котрою маю прожити все своє життя. То видавалося мені страшним й особливо страшним зараз, коли пізнала я в своїм серці почуття до іншого чоловіка, коли пізнала те, яким є воно кохання. Й нікому не відкривала тих почуттів своїх, нікому окрім Ярини, котрій усе розповіла, невсила тримати все в собі.
Після того випадку, як втікалася я від призрої холодності Назара, ледь не заливаючись слізьми, я не бачила його тиждень. Й майже весь тиждень той просиділа в кімнаті своїй, не зявляючись ні до сніданку, ні до обіду, й ніхто не турбувався тим, що зі мною. Щоправда, сестра Софія заходила один раз поцікавитися, як я почуваюся, але й вона була дещо байдужливою. Хоча вона все життя своє була такою. Донька мого батька та мачухи Наталі Павлівни Софія Володимирівна була справжньою Рихальською й успадкувала від мого батька його досить непривабливу зовнішність ті водянуваті сірі очі, невиразні риси блідого лиця й схильність до повноти. Та й норов мала батьківський холоднуватий і байдужливий. Між нами, хоча ми й жили під одним дахом, ніколи не було особливої близькості, й ми радше нагадували чужих людей, ніж сестер, рідних за кровю. Хоча чужими одне одному в нашому будинку були всі. Певний час, у дитинстві, я ще сподівалася якось, що в мене буде люба молодша сестричка хоч одна близька мені людина в стінах холодних нашого великого й розкішного будинку. Але ні Софія зростала замкненою й нетовариською, не надто охоче бавилася зі мною в дитинстві, а коли ми почали перетворюватися на панночок, віддалилася ще більше. Марина, котра була мені й мамою, й декотрою мірою подругою одночасно, взагалі говорила, що сестра мені просто заздрить.