Я повільно йшла садком, надто поринувши у свої думки, аби звертати увагу на щось інше Й перше, що почула раптом, то був стукіт сокири об дерево, й звук той змусив мене зупинитися А вже потім я почула його веселий чоловічий сміх, що залунав тихим садком і покотився наче сріблястим відлунням до невеликого озерця біля пагорба, в котрому повагом плавалися лебеді. Щось було в звучанні сміху того чоловічого щось таке, що торкнулося свідомості моєї, серця мого мовчазного раптовим хвилюванням. Я навіть зупинилася, дослухаючись того сміху, що все лунався й лунався садком, мов спів небаченого птаха. Й розуміла, що хочу побачити того, хто оживляв садок мого батька цим сміхом. Василь чоловік середнього віку з кріпаків, котрий доглядав за нашим садком, був людиною досить мовчазною, й ніколи не чула я того, аби він сміявся. Чомусь засоромившись того, що може мене помітити той, хто ото так сміявся, я зупинилася біля вишні й обережно визирнула Й побачила-таки того, хто так радів у нашім садку. Й то був зовсім не Василь. Значно молодший за Василя літами, вродливий молодий чоловік з темним волоссям, що спускалося йому на шию легкими кучерями. Високий і дужий з вигляду, одягнений у темні грубі штани та світлу сорочку, він вправно та якось наче легко розмахував сокирою, зрубуючи стару всохлу яблуню, й щось весело розповідав Василеві, котрий стояв поряд з сокирою в руках і скупенько якось, наче трішки невпевнено посміхався, слухаючи молодика. Й я заробилася невільним свідком тої розмови між незнайомцем і Василем.
Нічого, батьку, нічого. Ось підкупимо поросят у Мироненків, вигодуємо та продамо, а тоді вже викупимо у пана ту землю, й я все зроблю, але збудую для Марічки гарну хату. Та головне ж не це, батечку головне інше. Марічка кохає мене чуєте? Вона кохає мене! Й я такий щасливий від цього! Я неймовірно щасливий!
Молодий чоловік знову розсміявся А я стояла біля вишні й, мов зачарована, дивилася на нього. То було щось незрозуміле й незнайоме для мене, й я дивилася на нього так, як ще на жодну людину, й відчувала, що серце моє наче прокидається від довгого сну, озивається в грудях незнаним раніш хвилюванням. І хоч дивився він не на мене, а на Василя, та я бачила, які гарні очі в нього, який погляд у них Та не очі його ті гарні, не врода чоловіча й довершена привабили мене до нього. То було щось зовсім інше чого раніш ніколи я не відчувала. Щось дуже схоже на оповідки Марини про народження її кохання до Данила. Мені заробилося якось трішки острашливо. Зоставшись геть байдужливою до того чоловіка, котрий волею батька має стати моїм мужем вінчаним, невже невже я закохаюся у кріпака? В наглядачевого сина, котрий, насміхаючись наді мною, зявився саме в той день, коли я дізналася про намірення батька зробити мене графинею Яготинич. Несправедлива й жорстока насмішка долі! До того ж цей син Василя був закоханим в іншу й мав намір одружитися з нею, збудувавши для неї хату
Власні думки настільки спантеличили мене, що я втеклася геть, аби вже не чути й не бачити того високого кріпака, сміх котрого, щоправда, все ще продовжував лунати в моїй свідомості. Я зачинилася в своїй кімнаті, мов намагалася була сховатися від усього того, що так збентежило моє серце. Та марно. Мов причаклована, все думала й думала про темноволосого кріпака, все згадувала сміх його веселий та щасливий, і відчувала, як солодко та млосно затискається серце моє в грудях. А коли прийшла ніч і мала би була я поснути не поснула спокійно, як завжди, а ледь не до самого світанку провертілася на ліжку й ледь не з кожного кутка темного дивилися на мене його гарні очі, що сяялися сміхом і щастям.
Я закохалася в кріпака!
Несподівано для себе, майже з першого ж погляду, закохалася в того чоловіка, з котрим у мене не могло бути майбутнього. Я покохала того чоловіка, між котрим і мною проляглася нездоланна безодня, прірва нашого походження і його кохання до іншої. Навіть коли б раптом трапилося диво й мій батько, геть збожеволівши, дозволив би мені шлюб зі своїм кріпаком, я б не мала з ним щастя. Не мала би тому, що він кохав іншу, й яким щастям сяявся неймовірним, розповідаючи батькові про взаємне почуття до нього тої незнайомої мені щасливиці, котра володіла його серцем.
На наступний день я була такою розгубленою та враженою цим почуттям, яке стрімким буревієм увірвалося до мого серця, що не бажала виходити зі своєї кімнати. Й нікого в родині не обходило те, що зі мною трапилося, всім було до того глибоко байдуже. Лиш одна людина захвилювалася за мене моя покоївка Ярина. Сердечна й простодушлива, досить пухка дівчина з румяними щічками та рудавим волоссям, вона відразу ж, як тільки прийшла зранку з теплою водою для вмивання й побачила моє лице, сплеснула долонями й стурбовано запиталася: