Годувальниця Марина, навпаки, жалкувала мою маму жалкувала за долю її нещасливу жіночу, коли примусом була віддана батьками заміж за пана Рихальського в той час, коли кохала іншого.
Що ж поробиш, панночко, зітхала гірко Марина, не раз згадуючи про мою померлу маму. Слабкою людиною виявилася ваша матінка, дуже слабкою. Не змогла витримати життя з осоружним чоловіком, то й вкоротила собі віку. Ви її не засуджуйте, панночко, й не ображайтеся, що покинули вони вас напівсиротою. Коли ви самі покохаєте, то й зрозумієте тоді матінку свою
Годувальниця моя Марина То вона єдина тільки й відігрівала моє самотнє серце від того часу, як була я немовлям. Вигодувавши мене своїм молоком, вона не жалкувала для мене й ласки свого великого люблячого серця. Але Марина все ж була кріпачкою, котра мала свою велику родину А моя родина Моя родина панувала у розкішному будинку, що видавався холоднішим від склепу. Нова дружина батька не стала мені матірю не раз помічаючи на собі її замислений погляд, я дивним чином розуміла те, що вона не те що не любить мене, а майже ненавидить. До прохолодності й байдужливості батька я якось звиклася ще з дитинства, а бабуся Бабуся в дитинстві моїм ставилася до мене ще досить мяко, нехай і не надто вже любляче любила вона безмежно лиш тільки одну людину мого батька. Та й мякість бабусі з роками якось почала зникатися захоплена своїми хворобами, бабуся все більш віддалялася від мене, а перед смертю взагалі почала дорікати мені схожістю моєю з мамою.
Так я й зростала оточена розкошами, але безмежно самітня посеред холоду великого батьківського дому. Одиноке те існування моє більш року тому почав розвіювати наш сусіда син пана Миколи Яготинича молодий Владислав. Досить привабливий зовні, з манерами, гідними найкращих шляхетних домів, він якось зявився при нашому будинку на чай, потім завітав наступного дня, потім ще через день. Він намагався проводити більшість часу поряд мене, розважаючи мене розмовами про життя в столиці, котрі мені були не надто цікавими, й батька мого то неймовірно тішило Яготиничі були графського роду й статками володіли пристойними. Коли минув місяць від дня першого візиту до нас Владислава Яготинича, батько покликав мене до свого кабінету й, навіть не поцікавившись моєю думкою, промовив владно:
Я все вирішив. Більш як за тиждень молодий Яготинич відїздить у полк, а як повернеться за рік ви зєднаєтеся шлюбом.
Я навіть здригнулася від цих слів батьківських.
Тату, але ж
Сірі, водянуваті очі батька позиркнули на мене роздратовано.
Що таке?
Я помовчала, набираючись сміливості, й невпевнено продовжила:
Але ж я не згодна!
Очі батька ледь помітно звузилися.
Ти що?
Я не згодна на шлюб з Владиславом Миколайовичем.
Й це чому, дозволь поцікавитися?
Я не кохаю його! Так, він досить милий і
Важкий батьківський кулак з силою опустився на стіл.
Досить! Я почув достатньо й більш слухати твоєї маячні не налаштований. Ти моя донька, й ти належна мені також, як і будь-який з моїх кріпаків. Й маєш виконувати мою волю, якою б та не була. Й запамятай через рік, по поверненню Яготинича, ти станеш його дружиною, графинею Яготинич. Іншого я навіть чути не бажаю, й тим більш маячні про відсутність кохання. Він величним помахом руки відпустив мене, мов одного зі своїх лакеїв. А тепер усе, можеш іти.
Я не наважилася більш сперечатися:
Так, тату.
Я вийшла з батьківського кабінету з неймовірною важкістю на серці, але не стала підійматися до себе в кімнату, а пішла до саду. Не те, що Владислав Миколайович був мені таким уже вкрай огидним, ні. Темно-русявий, з приємним лицем та розумними темно-сірими очима, він викликав цікавість. Але ж симпатію, тільки лиш симпатію й нічого більш, хоча я з розповідей Марини знала те, що саме має викликати почуття в серці людини. Скільки разів я чула від неї розповіді об тім, як вона покохала чоловіка свого гарного й дужого Данила. Й я сама ж не раз прохала свою годувальницю переповісти те красиве, що трапилося в житті жінки, котра вигодувала мене немовлям. Я зачаровано слухала об тім, як молода ще Марина довго кидала оком на сусіду свого Павла Назарчука й як сильно подобався він їй. Але вподоба та обірвалася несподівано для дівчини Назарчук засватав дівчину з сусіднього села, й родина сусідів почала готуватися до весілля. А Марина тихцем плакала й намагалася навіть не дивитися в бік Павла. Гадала в розпачах, що все життя тепер продівує, марно намагаючись забути свою вподобу. Й на вессілля до сусідів її мати ледь не налигачем потягновила, й сиділа вона там понуро на лаві під хатою, намагаючись не надто відверто вирячатися на щасливого свого Павла, котрий усе милувався зі своєю молодою дружиною худорлявою й чорнявою. Але раптом перехопила погляд темніших від ночі очей, спрямований прямісінько на неї. Дивився парубок високий, неймовірно широкий у раменах, з темним непослушливим чубом, що зухвало кучерявився на високому чолі. Й з очима чорними й наче гарячими й вони поглядом своїм наче торкалися її Марина раз поглянула на того парубка й відразу майже опустила очі. Але очі ті чорні поглядом своїм пекли її, мов гарячими вуглинами, вимагаючи, аби ж вона знову поглянула на нього Й Марина не втрималася, наче сила яка була заволоділася нею й змусила таки підняти очі. Вона знову поглянула в ті вогняні чорні очі й уже просто не змогла відвести погляду свого від них. Так і дивилася в ті очі, відчуваючи щось дивне Й усе те весілля гомінке й веселе, й Павло з дружиною його худорлявою й чорнявою все воно зниклося кудись. Ніколи не задивлялася вона так до парубочих очей, і навіть в очі Павлові не дивилася так та куди й поглянеш, коли Павло сковзнеться по ній поглядом й не дивиться більш.