Вранці 21 березня Артем Поліщук якраз і збирався до Килимівки у справах малої Шанівки. Несподівана поява поліцейського з ріднею поруйнувала плани, бо Петро Нечитайло наказав старості «попрацювати з місцевим населенням, аби під ногами не крутилося і дурними запитаннями не відволікало».
Хоч мені скажи, що сталося, попросив Артем.
Вбивство
Вбивство? Нефартовий день для Петра, мовив Тарас Гордієнко, молодший син підприємиці Тамари. Приїхав того ранку до Шанівки на переробленій під ручне керування напіввантажній «Toyota ProAce City Verso Long», побачив практично усе населення села біля постаменту і навіть припустив: бунтуєте?..
Тарасе, якщо ти товар до кіоску привіз, то зараз не зможу його прийняти, відказав йому Поліщук, який, крім усього іншого, тричі на тиждень не тільки торгував у Тамарчиному кіоску, а й зробив там громадську приймальню.
Та ні! Я не з товаром. Інше діло є. Тарас роззирнувся, побачив Петра Нечитайла на пагорбі біля покинутого обійстя, огородженого смугастою біло-червоною стрічкою: поліцейський офіцер тупцював під горіхом, жваво щось пояснював комусь у мобільний.
Мені би з Петром побалакати, додав.
Не зараз! відповів Артем.
А з Людкою можу? Петро ж з дружиною приїхав?
Тут вона десь
Староста роззирнувся, та замість дружини Нечитайла наштовхнувся поглядом на збуджені сяючі очі її молодшої сестри: посеред вулиці Стаська Поливанова товклася разом із Уляною, старшою дочкою неблагополучної Шамраїхи, прислухалася до розмови старости з Тарасом. І таки все чисто чула, бо раптом рвучко випростала руку, як школярка на уроці, що дуже хоче, аби її помітили.
Я знаю, де Люся! вигукнула.
І вже йде до чоловіків. Старости Поліщука наче не бачить, з Тараса очей не зводить.
Ходімо, Тарасе! Проведу тебе, сказала аж надто голосно, ніби намагалася приховати хвилювання під покривом упевненості.
Тарас глянув на дівча здивовано: хто така? Погляд із викликом, волосся рожево-фіолетове на всі боки стирчить, з-під розстебнутого дощовика пуп видно, бо короткий топ лиш груди прикриває вже доросла? А шкіра така чиста-оксамитова, очі наївні. Ще дитина.
Я Анастасія! Люсіна молодша сестра, Стаська читала Тарасові думки. Ми теж із шанівських. Як і ви! Моя Люся з твоїм старшим братом Сергієм колись
Дружили?
Типу того.
Тарас усміхнувся:
Показуй, де тут твоя сестра, Анастасіє.
Стася! Мене всі Стасею звуть. Але мені більше подобається так, як ти кажеш: Анастасія.
Шанівською вулицею Стаська закрокувала поряд із Тарасом. Все косувала на хлопця, наче вимірювала відстань між ними, бо боялася випадково торкнутися його руки. Не витримала градусу емоцій, швидко озирнулася до Улянки, усміхнулася їй так щасливо і задьористо аж усі квіти по всьому світові від тої посмішки розцвіли. До Тараса повернулася.
Он у ту хату Люся зайшла! вказала на акуратне причепурене обійстя.
Людмила від усього серця хотіла допомогти чоловікові, але собі більше, тому й Петрове завдання побалакати з шанівцями виконала з урахуванням власних інтересів. Перекинулася кількома словами з ДНК, із подивом зясувала: виявляється, давня її шанівська подружка Катерина вже не перший рік живе не у мазанці за селом, а у Шанівці, у хаті удови Раїси.
Так це ж мені підходить!
Роззирнулася похапцем, наче сеї ж миті мала уздріти Катерину біля постаменту, де зібралися люди. Аж ні не видно! І вже цікавість Людмилу бере, бо сто років не бачила подругу. Якою стала?
Не проблема! Сама до неї піду. Корона з мене не впаде!
Рішучо подалася до Раїсиної хати, на подвіря зайшла, зупинилася, аби дух перевести і запитання сформулювати, бо мала якось випитати у Катерини про її нічні походеньки.
Хіба це головне?! раптом призналася собі.
Двір уважніше оглянула, аж жахнулася: геть нічого не змінилося на знайомому з дитинства сусідському подвірї! Тут колись малою гралася з Сашком, Людмилчин тато разом із Сашковим татом дядьком Романом разом колупалися у старому їхньому «жигулі», а Людмилчина мати разом із Сашковою матірю тіткою Раїсою ліпили вареники на всю компанію. І співали.
Спогади накрили: Сашко загинув, дядько Роман згорів, а потім і рідне село. Їм із Катькою тоді по скільки було? Тринадцять? Чотирнадцять? Як Стасьці нині! Людці пощастило: з батьками лишилася, життя склалося, а Катька Тій особливі дари, бо ж нічого не буває безплатного. Людмила тепер це точно знає.