Петю, чуєш?! сказала Людмила. Нову «хонду» за тисячу доларів можна купити?
Мопед?
Мопед.
Мені і за пятсот продадуть, якщо попрошу. Всі ж хочуть і далі працювати.
Така у тебе вигідна посада!
Я для сімї стараюся.
А я тебе за це дуже люблю! поцілувала у губи пристрасно.
Петро знов поплив.
Зачекай трохи. Таке красиве життя тобі дам, всі повиздихають від заздрощів! Про мопед забувай! Нащо тобі мопед, Людо? Здавай уже на права, автівку тобі купимо.
Гарно вирішив, Петю. Дуже гарно. Точно слід на курси піти. А мопед Стасьці подарую. Ти ж не проти?
Як знала, що червоний хочу?! Стаська обціловувала старшу сестру, розглядала-обмацувала новий японський скутер «Хонда». Який крутий! Без прав зможу ганяти?
Стасю, тільки у межах ОТГ! Обіцяєш?
Люсь, ти
«Та ясно, що я! Хто ж іще?!» подумала королева. Вже спішила додому: Петро саме збирався до лікарні хворого тата провідати, тож мала встигнути термос із травяним чайком для свекра приготувати.
Стаська осідлала «хонду»: живи тут і зараз! До цього дня керувала лиш велосипедом, але ж з ве´лика не падала.
Упораюся! хотіла одразу на максимальній швидкості рвонути, та надто вже боялася у перший же день попсувати новий мопед, тож потроху зрушила.
Три дні з ранку до вечора нарізала кола Килимівкою і околицями. Школу в дупу! Руки-плечі-хребет просилися відпочити, куприк випромінював відчайдушний біль, бензину у бак хлюпай і хлюпай, та як зупинитися, коли красиву НечуваноДєрзкую Анастасію на червоній «хонді» вже побачили всі, кому треба і не треба, тільки не Тарас.
І де він є? бідкалася.
Може, вдома? Щоранку проїжджала повз обійстя Гордієнків, косувала на двір: нікого. У мамчиному магазині? І туди зазирала. На роботі? Кілька разів зупинялася неподалік великого, як футбольне поле, гаража транспортного підприємства, де Тарас працював механіком, фільтрувала поглядом чоловіків, які виходили з нього, та хлопець як крізь землю.
На четвертий день батьки усвідомили: самостійно молодшу доньку не втихомирять, тре викликати важку артилерію.
Сиди вдома і чекай! Зараз Люся по твою душу прийде! наказав тато, коли Стаська лиш прокинулася.
Стаська ага! Сама скік з постелі, одежу вхопила, чимскоріш у гараж по «хонду». А на гаражних воротах ота-а-акений навісний замок!
Та пішли ви всі побігла за хату, сяк-так вдяглася, городами на край села, до кількох розвалених адміністративних будівель давно ліквідованого колгоспу, який за радянських часів давав роботу всім килимівцям. Шукайте, хоч обшукайтеся!
Неподалік руїн під старою вербою присіла, плакати не хоче, а сльози ллються. Якого батьки причепилися? Дратуються, що школу пропустила? Та яка в біса школа? Ще би пандемію пригадали, робити їм нема чого! Стаська без Тараса дихати не хоче, а батьки її через якісь дрібниці на шмаття рвуть?! Чому її ніхто не розуміє?..
Хіба це життя? прошепотіла.
Сльози втерла, роззирнулася і побачила у руїнах Тараса.
Недвижно сидів на землі серед уламків цегли, спирався спиною на напівзруйновану стіну колгоспної контори. Дивився перед собою в одну точку. Стаська завмерла. Дивилася, очей відвести не могла. Тарас раптом ворухнувся. Видихнув. Підняв порожні руки так, ніби тримав зброю. Прицілився
«Стріляй!» подумки підхльоснула хлопця Стаська.
Тарас опустив руки.
Живіть прошепотів у простір, спробував підвестися. Одразу не вийшло.
Стаська знала: треба відвернутися! Не могла. Бачила, як Тарас незграбно намагається стати на ноги, як з другої спроби підводиться важко.
Перелякалася. Повернулася спиною до хлопця, обхопила руками коліна, голову на них поклала. Завмерла, а сльози знову на щоки просяться. «Ні! Ні! вмовляла себе подумки. Що Тарас подумає? Що я типу із тих дуреп, які ревуть, коли їх жирними називають?..»
За спиною кроки. Голову підняла. Хлопець стояв за метр від неї. «Такий зморений» подумала, і хоч сильно хотіла глянути у його очі, знітилася, відвела погляд.
Плакала? спитав.
Стаська зашарілася. Підвелася так само незграбно, як Тарас миттю тому. Плечима знизала. Хотіла сказати «не зважай, пусте» чи щось на кшталт того.
У мене є мопед, раптом ляпнула.
Не здивувався.
Даси покататися? спитав без глузливості.
Кивнула. Врешті стрільнула на хлопця очима.
А ти хіба хотіла спитати «хіба зможеш з однією ногою з мопедом упоратися?», і хоч замовкла на половині фрази, зрозуміла, як фатально зганьбилася. «Дурепа! Ідіотка довбана!» лаяла себе подумки.