Та того вечора до цікавого генделика з лазнею Георгій Іванович не доїхав. Вже повернув на обїзну, додав швидкості, бо чому би не мчати на максимумі, коли траса порожня. Розігнався до двохсот, аж уявив, що він не старий суддя Нечитайло, а оцей стрімкий потужний «лексус».
А на тобі, корово ти невдячна! На! тиснув на газ, кричав не лише конкретній Людці, яка так безславно обригалася у ту мить, коли мала задовольнити сексуальні потреби свекра, а всім жінкам!
На! На! горлав і трахав уже не всіх жінок, а увесь білий світ.
Де вже тут побачити дядька, який бреде узбіччям? Бідаха вижив лише тому, що за хвилину до того, як автівка скосила його, суддя прибрав з педалі газу ногу, бо її судомами звело. «Лексус» уповільнив хід Бах: помята автівка на узбіччі, недвижний дядько на дорозі. І вишенька на торті: неушкоджений пяний суддя за кермом мордякою у подушку безпеки.
Сказати «миттєво протверезів» нічого не сказати. Нечитайло старший не просто протверезів, а й абсолютно чітко побачив своє майбутнє: тюрма, нелюдські страждання, скора смерть! Мав уже зараз щось робити, аби забезпечити альтернативу. А що?! Заметушився-засіпався, не полишаючи водійського місця: вихопив із бардачка паперові салфетки, витирав ними кермо, подушку безпеки, передню панель, дверні ручки, хоч і розумів, що все те повна дурня! Все косував на недвижного дядька. Вимкнув фари, вискочив з автівки: куди бігти? Ліворуч обїзною до райцентру шлях веде, праворуч за сорок кілометрів Килимівка, син, клята невістка всі біди через неї.
Може, тіло сховати? промайнула найдурніша з думок. Підбіг до недвижного тіла, вхопив дядька за руки А ти Боже! Дядько важкий, з місця його не зрушити, а руки суддівські тепер всі у крові жертви.
Зараза! Зараза! закривавлені руки об піджак витирає, роззирається. Що робити?
Син допоможе! Хай тільки спробує не допомогти! покинув автівку, побіг, як міг, порожньою трасою у бік Килимівки.
Скоро знесилився. Зупинився. Руки трусилися. Ледь дістав із кишені мобільний, і вже зібрався мобілізувати собі на допомогу Петра, та побачив на екрані пропущений дзвінок від давнішнього приятеля Івана Залусківського. Колись і дня не минало, щоби не зідзвонювалися. Дружба в минулому, але й ворогами нібито ще не стали. План виник миттєво. Лиш набирав Івана, вже знав, що казати.
Вчасно нагадав про себе, Іване! Серйозна розмова є! Невідкладна, голос твердий-суворий. Ти де є? спитав, бо Залусківський наплодив нерухомості по всьому району: у Килимівці хату мав, у райцентрі, навіть у малій Шанівці, а між райцентром і Килимівкою у лісі ще й двоповерхову деревяну халабуду на 200 квадратних метрів побудував, яку скромно називав мисливським будиночком.
У мисливському будиночку, підтвердив Іван відчайдушні суддівські сподівання. Заїдеш? запитав.
Краще сам заїдь по мене! суддя відновив дихання, знову сунувся подалі від місця ДТП. Повір це у твоїх інтересах.
Куди заїхати? без ентузіазму запитав Залусківський.
Нечитайло вдивився у темний шлях попереду: ліс, чорнота, тільки на узбіччі білборд «Бережіть ліс».
На обїзній бігборд дурний про ліс знаєш? Біля нього чекатиму! І давай без запитань! Їдь уже швидко, бо справа термінова! не дав Іванові змоги відповісти, відрубав звязок.
Бережіть Бережіть Бережіть знай бурмотів, чекаючи Залусківського, як останню надію.
Оце ти, Жоро, мене підставляєш! Залусківський навіть не намагався приховати обурення. Всякого бувало у їхньому житті, не пацани давно, обом за шістдесят! Не раз допомагали один одному обійти закон чи мати від нього особистий зиск, але щоби робити приятеля співучасником свого косяка такого ще не бувало!
Якби ж Іван наперед знав, нащо пхається поночі на обїзну! Побачив суддю без «лексуса»: тупцював на своїх двох, як проста людина, під «Бережіть ліс». Костюм пожмаканий, піджак і руки у крові! Ускочив в автівку Залусківського, наказав: жени до свого мисливського будиночка, там усе розповім. Але й у файному зрубі, що заховався посеред лісу далеченько і від обїзної взагалі, і від місця нічної пригоди конкретно, спочатку заковтнув дозу горілки, виматюкався так брудно, що навіть Залусківський скривився, і тільки потім признався:
Я тільки-но якогось козла збив. Ти моє алібі!
Яке алібі?
Залізобетонне! роздратовано відповів суддя. Чи я «лексус» отам покинув, щоби отут твої скиглення слухати?! Не сци, Іване! Прорвемося! Усім маєш казати, що я приїхав до тебе на своїй автівці десь перед північчю, що відпочивали усю ніч із горілочкою