Кравчук хотів був щось сказати на ці слова Коробчині, але в цей момент побачив самотню фігуру, що маячіла крізь темряву літньої синьої ночі й одразу ж впізнав у ній Олену Олександрівну.
От що, браток! поспішно сказав він, звертаючись до Коробки. Чи не потрудишся ти для мене?.. Візьми, голубе, і моє пальто.
А ти куди?
Та я тут маю одну справу, і Кравчук передав свою премію товаришеві. Покищо заховай його, будь ласка, з своїм, а то знаєш літунів: як пронюхають, так тільки й бачили!
Коробка не звернув уваги на самотню фігуру в темряві й тому, не розпитуючи й не цікавлячись справами товариша, помандрував до гуртожитка.
Щождо Кравчука, то він упевненим кроком рушив до Олени Олександрівни. Думки й припущення, що він жив ними кілька годин тому, знову заметушились йому в голові.
«Сьогодні буду хоробрим, подумав він. Обовязково буду хоробрим. Скажу їй усе. Признаюсь і нічого не програю: коли й вона мене кохає моя відвертість може стати початком нашого нового життя, не кохає хай хоч відїжджаючи знає, що я її кохаю».
Кравчук не помилився: підійшовши до самотньої постаті, він упізнав у ній Олену Олександрівну.
Доброго вечора! сказав Кравчук, знімаючи кашкета.
Драстуйте! відповіла Олена Олександрівна й раптом подала йому руку: до цього часу, як і він, вона ніколи руки не подавала.
Кравчук стиснув жіночу долоню й відчув, як йому ще швидше забилося серце: він у перший раз приторкнувся до цього любого йому тіла.
Куди це ви йдете? спитав він. Чи не в кіношку?
Ні, в кіношку я не збираюсь, сказала Олена Олександрівна й, усміхнувшись, блиснула своїми білими зубами.
А я думав у кіношку! він остаточно розгубився, хоч і обіцяв собі бути хоробрим. Несміливість, що завжди його тримала на певному віддаленні від дружини техрука, знову брала його в свої неприємні обійми.
«Що я їй буду говорити далі?» подумав він і уже почував, що далі він їй нічого не скаже і, як і завжди, раптом відійде від неї незадоволений і розгніваний на свою несміливість. Навіть згадка про те, що вона днями може навіки покинути виселок, навіть ця згадка не підбадьорила його. І, очевидно, Кравчук так би й пішов ні з чим від Олени Олександрівни, коли б жінка на цей раз не виявила несподіваної відваги: на цей раз їй, мабуть, нічого було губити.
Нікуди я не збираюся, помовчавши, сказала Олена Олександрівна, і тут же, беручи різким рухом його під руку, додала: ходімте далі Ну, хоч би на ту степову дорогу, що по ній ви шпацируєте.
«Тепер я їй усе розкажу, подумав Кравчук. Все. Рішуче все. Нічого не сховаю І справді, що це таке, доки я буду боягузом? Треба себе негайно прибрати до рук Боже мій, як йому приємно з нею іти, як йому до солодкого болю радісно відчувати її плече, що ним вона притиснулась до нього».
І все таки він увесь час озирався по сторонах і уважно оглядав кожного, хто проходив повз них, боючись (саме боючись!) зустріти знайомого.
Чого ви так нервуєтесь? спитала Олена Олександрівна, коли вони залишили за собою останню будівлю й вийшли в степ. Чи, може, боїтесь, щоб нас не зустрів мій чоловік? Не турбуйтесь: його зараз у виселку нема.
А де ж він? мимоволі вирвалось Кравчукові.
Жінка засміялась.
Їй-богу, не думала, що ви такий чудний! сказала вона. Я думала, що я тільки така дивачка, а виходить, що ви комічніший за мене. Шкода, що я цього не знала раніш.
Потім вона стала йому розповідати, якими вона собі уявляла шахтарів, коли їхала зі своїм чоловіком у цей виселок. На її тодішній погляд усі вони мусіли бути страшенними пяницями, жахливими крикунами і мало не звірюками (так вона, принаймні, чула про них від тих, хто знав їх за часів імперії). Отже нічого нема неприродного в тому, що вона, побачивши нового шахтаря, що вміє не гірше за інших мислити, що від нього ніколи не почуєш брудної лайки, що знявши прозодяг, надягає навіть краватку й лакерки, словом, побачивши сучасного культурного шахтаря, будівника соціялізму, вона розгубилась. Саме тому вона й була з ним досі такою соромливою Але чого він так по-дитячому поводився з нею? Кравчук не відповідає?
Ну, й не треба!
Над степами, й шахтами йшла літня донецька ніч. Ступала мяко, ледве чутно по травах, ставках і по далеких хлібах, що колосилися біля оточених відважними териконами сіл. В ніч влітали легенькі вітерці й ніжними зідханнями ласкали обличчя подорожників. В кількох місцях булькали огні сусідніх шахт, і все це вивершувало синє зоряне небо.