Отець Матвій перевів подих і не через те, що стомився говорити. Серед сотень допитливих очей, що невідступно спостерігали за ним, він зауважив двійко, які йому були потрібні.
Аж у новітні часи вороги, що хотіли змести Русь із поверхні землі, почали голосити, що є якийсь руський народ з одним «с» і якийсь український народ. А щоб зовсім відірвати нас від єдиного дерева, більшість єпископів прийняла 1596 року в Бересті унію з Римом. І тільки деякі священники на свій страх не зрадили своєї віри і не відреклися від неї. Мушу признатись і це мій гріх, я не був серед них. Але тепер, коли наші вороги втекли з нашої землі назавжди, коли ми знову повернулися під омофор російського царя і святішого синоду, я, а зі мною і ви, дорогі браття і сестри, можемо нарешті воззєднатися з величним богобоязним російським православним народом.
Він провів поглядом по парафіянах і закінчив:
Я розумію, що не всі ви так одразу можете прийняти ці зміни. Комусь із вас потрібен буде тиждень, комусь місяць, а хтось і взагалі може не прийняти їх. Кожен сам вирішує свою долю. Якщо ви не ходитимете до храму я зрозумію. Зрозумію і молитимуся за те, щоб ви навернулися до істинної віри.
Затим отець Матвій нагадав про порядок відправ наступного тижня, і люди почали виходити з церкви, обговорюючи почуте.
Ксеня Солтис залишила церкву серед останніх. Вона так поринула у свої думки, що здригнулася, коли хтось узяв її за руку. Це був Степан Білецький.
Ху, налякав, навіжений! сказала вона.
Слухай, тут ми з хлопцями ну ти їх знаєш: Лука і Максим. І Мотря також з нами! Може, покличемо твого Левка і кудись махнемо? Поговоримо! Те-се!
Ксеня похитала головою.
Не можу! Ми з татом і мамою підемо на могилу бабці, сказала вона.
А де Левко? З дядьком Василем? допитувався Степан Білецький. Чогось я не чув на хорах його голосу.
Дядько Василь казав, що не ходитиме більше!
Чому? здивувався Степан.
Левко казав: йому не сподобалося, що церква стала до Москви, повідомила Ксеня і, побачивши, що їй махає руками мати, поспішила попрощатися: Не можу, Степане! Нехай іншого разу!
Іншого то іншого! мовив Білецький і поглядом провів дівчину.
Цей жовтень так і закінчився б звичайним обговоренням останніх церковних подій, якби в останній день місяця біля воріт Вовків не зупинилася бричка з чотирма пасажирами. Вже те, що троє з них були російськими солдатами, а серед них офіцер, нічого хорошого не обіцяло, до того ж старший був одягнутий зовсім інакше. Четвертим пасажиром виявився Степан Білецький. Він, щоправда, відразу втік, перед тим показавши рукою на Василя Вовка, що саме виглянув із кузні.