Несподівано для себе Франц Йосиф заснув.
10
Наприкінці жовтня несподівано для рідних померла Параска Солтис. Хоч на час смерті їй перевалило за шістдесят пять років і її ровесників вже майже не залишилося, за своє життя вона ніколи не хворіла й іноді жартувала, що житиме вічно. Залишивши покійницю на жінку Юстину і сусідок, Лука Солтис запріг коней і поїхав до церкви за хрестом, підсвічниками та ще щоб домовитися зі священником про парастас і похорон. Церковний служитель Михайло Мазур повідомив, що отець поїхав до Львова, куди викликали всіх священників, і повернеться лише завтра зранку. Засмучений такою звісткою, Лука почав гарячково думати, як бути далі, але Мазур поспішив його заспокоїти і підказав поїхати зараз до дяка, щоб той прочитав над небіжчицею Псалтир, а завтра зранку приїде отець і все вирішиться.
Лука Солтис так і зробив. За вісімдесят крейцерів дяк погодився почитати Псалтир. Така «такса» була визначена церковному служителю ще на початку його служби у селі, і хоч у теперішні часи дедалі частіше у людей почали зявлятися царські рублі, Іван Гасюк принципово брав плату австрійськими грошима. Цим він відрізнявся від отця Матвія Артемишина. Коли недавно від ран померло двоє російських солдатів, відмову дяка від заслуженої плати, запропонованої російським офіцером у вигляді рублевої банкноти, самі москалі прийняли за бажання Гасюка таким чином віддячити їм за визволення від австрійської неволі.
У Перетині (та й, зрештою, в усіх навколишніх хуторах) на похорон односельчанина приходили всі. Зазвичай усі проводжали труну з тілом до церкви а це добрих пять кілометрів і потім повертались у спорожнілу хату на поминки. Так було і цього разу, але звичний хід такої процедури був порушений самим священником. Після того як запечатав могилу, отець Артемишин хвильку помовчав, збираючись з думками, врешті промовив:
Дорогі браття і сестри! Хочу вам повідомити про те, чого я їздив до Львова. Певно, більше скажу в неділю після Служби, але не хочу, щоб до того часу ви, необізнані у цьому, даремно собі чогось не вигадували. Мене разом із багатьма священниками закликав до себе генерал-губернатор граф Георгій Олександрович Бобринський. На зустріч із нами спеціально прибув із Холма архієпископ Волинський Євлогій. Ви знаєте моє ставлення і до цісаря Франца Йосифа, і до російського царя Миколи. Я ніколи не приховував своїх поглядів, тому, признаюся, поїхав на зустріч не тільки через те, що мене запросив новий губернатор, але й із власних переконань. Крім мене у великій залі намісництва назбиралося більше сотні парохів. Не буду розказувати все, що там було, але граф Бобринський повідомив, що митрополит Андрей Шептицький через свої погляди проти Росії заарештований і відправлений на схід. Тобто зараз нами ніхто не керує. Тоді слово взяв архієпископ Євлогій. Признаюся, мене зачарувала його упевнена мова, в якій відчувалася така несхитна віра у те, що він говорить, що у мене просто не залишилося ніяких сумнівів у його правоті. Він повів, що відтепер галицькі русини і великороси воззєдналися в одну родину, як того колись хотів князь Іван Калита, і для повного злиття в один нарід залишається зробити останнє. Нам усім запропонували відновити єдину церкву, яка була колись на всій Русі. Тому, дорогі браття і сестри, вже найближчої неділі я замість слів «Папу Римського Кир Бенедикта» скажу «О благочестівєйшем, самодержавнєйшем, вєліком государє нашем імпєраторє Ніколає Алєксандровіче».
Після таких слів навіть гробарі перестали махати лопатами. Люди, що зібралися, в якийсь момент навіть забули про причину, що привела їх сюди. Дехто дивився на священника з осудом, хтось просто втупив погляд у ще не засипану могилу, і тільки троє-четверо радісно споглядали на отця Артемишина.
І тоді позаду прозвучав тихий, але впевнений голос Гасюка.
Тоді, отче, вам доведеться шукати нового дяка, сказав він.
Несподіваний перехід отця Артемишина у православя і демарш дяка Івана Гасюка не могли не стати приводом для розмов. Напевне, не тільки у Перетині, але й в усій парафії не знайшлося родини, де не обговорювалися ці події. Звістка про те, що церква стала православною, поширилася зі швидкістю літньої пожежі й не оминула жодної господарки.
Родина Вовків була винятком навіть серед своїх односельців. Якщо в інших обійстях Перетина мешкало найбільше три покоління родини, то у Вовків у стандартній хаті тулились одинадцятеро душ, враховуючи чотиримісячного сина нещодавно мобілізованого зятя Романа. Найстаршому з родини, Микиті, вже виповнилося сімдесят вісім років, і він був єдиним із перетинців, хто бачив живого цісаря, щоправда, це було мимохіть і понад півстоліття тому. Його жінка Євгенія, що була ровесницею чоловікові, й досі залишилася жвавою та допитливою, але очі, які майже перестали бачити, поклали її у ліжко, що його вона практично не покидала.