Тим часом окопом ланцюжком передавалася команда прилаштувати багнети. Значить, не виключалася можливість рукопашного бою.
Олекса підвів голову над бруствером. На відстані з добрих триста кроків наближалися шеренги солдатів в оливково-зелених одностроях. Між ними було не більше пяти кроків, що підвищувало шанс залишитися живим. Маючи чудовий зір, Олекса розгледів, що і москалі причепили до гвинтівок багнети, але, на відміну від коротких австрійських, ті були довгі й тонкі.
Без команди не стріляти! нагадав Нагірний.
Ця команда була даремною. Ніхто з солдатів ніколи не воював, і нікому не доводилося стріляти у людей. Всі знали, як це вперше важко змусити себе натиснути на курок і вистрілити, тому солдати піхотного полку відмінно виконали підготовку до бою: мовчали, без команди не стріляли, з окопу не висувалися.
Коли неприятель підійшов на відстань пострілу гвинтівки Манліхера, прозвучала команда «Вогонь!». На всій довжині фронту, що займав полк, майже водночас пролунав потужний залп. Натиснув на курок і Олекса Мороз.
Спеціально він не цілився ні в кого, як, зрештою, й інші солдати. Одначе після першого ж залпу перша шеренга тих, хто наступав, упала як підкошена.
Вогонь! кричав Тимофій Нагірний. Не зупинятися!
Одночасно з іншими Олекса перезарядив гвинтівку, цього разу прицілився, упіймав на мушку найближчого до себе ворожого солдата, але вистрілити не встиг. Той несподівано звалився на землю, вражений іншою кулею.
Тепер стріляли безсистемно, кожен самостійно. Після третього-четвертого пострілу москалі падали на землю вже частіше, у їхніх лавах утворилися прогалини.
Мороз зробив черговий постріл і лише тепер зрозумів, що це був пятий патрон. Потрібно було перезарядити гвинтівку. Він уже зібрався було дістати з сумки чергову обойму, як тут прозвучала команда «Вперед!».
Він бачив, як першим виліз на бруствер Тимофій Нагірний. Він виставив перед собою гвинтівку і побіг вперед. Його приклад повторили інші, і скоро в окопах не залишилося нікого.
Побачивши, що австрійці піднялися в атаку, російські офіцери також дали команду перейти на біг, і зараз обидва війська щодуху мчали назустріч одне одному, щоб зустрітись у смертельному герці. Відстань невмолимо скорочувалась, і ось десь праворуч од Нагірного хтось першим уже встиг наразитися на багнет. Дивно, але ніхто ні австрійці, ні росіяни не кричали. Все відбувалося тихо, лише тупіт сотень солдатських чобіт.
Тимофій Нагірний не бачив нічого, окрім солдата навпроти, котрий так само біг йому назустріч. Той виставив перед собою довгу гвинтівку, значно довшу, аніж та, що мав Тимофій, і також обрав Нагірного потенційною жертвою. Зелена гімнастерка навскіс була перемотана такого ж кольору товстим скрученим сукном, про призначення якого Тимофій не мав гадки, але зараз йому було не до роздумів. Він зрозумів, що його «манліхер» поступається довжиною ворожій гвинтівці з багнетом. Залишалось єдине: атакувати першим.
І коли Нагірний зрозумів, що ця мить настала, викинув уперед руки. Багнет увійшов у скручене сукно, але до тіла не дістав. Натомість москаль старший за Тимофія вусатий солдат з подзьобаним віспою обличчям свого шансу не упустив. Він легко увігнав довгий чотиригранний багнет у груди Нагірному.
Пекучий біль пронизав усе тіло Тимофія, якось одразу сили покинули його, він випустив із рук зброю і повалився на землю. Смерть настала миттєво, і Тимофій навіть не встиг зрозуміти, що помирає.
У рукопашному бою найменше розглядаєшся навсібіч. Олекса Мороз бачив лише одного ворога, котрий так само, як і він, серед десятка австрійців, що бігли назустріч, вибрав саме його.
Страху не було, натомість залишилося бажання просто вижити. Олекса побачив перед собою гострий багнет, що ось-ось мав проткнути його тіло, але механічно, навіть не усвідомлюючи, що він робить, Мороз прикладом відбив атаку і з ходу встромив свого багнета в шию ворогу.
З рани бризнуло стільки крові, що Олекса відсахнувся. Йому здалося, що його «москаль» одразу помер від втрати крові.
Ззаду! почув Олекса розпачливий голос Михайла Валька.
Він різко обернувся і якийсь москаль наткнувся тілом на його багнет. Олекса не встиг здивуватися такому везінню, як побачив, що на сусіда налягли відразу двоє. Він поспішив на допомогу.
Кривавий тан тривав добрих півгодини. Обидві сторони боялися заглибитись у лави ворога, тому лінія зіткнення, а отже й смерті, практично не просувалася. Траплялося, щоб зустрітися з наступним солдатом, доводилося перелізати через нерухомі тіла своїх і чужих.