Кривавий тан тривав добрих півгодини. Обидві сторони боялися заглибитись у лави ворога, тому лінія зіткнення, а отже й смерті, практично не просувалася. Траплялося, щоб зустрітися з наступним солдатом, доводилося перелізати через нерухомі тіла своїх і чужих.
Через півгодини командири зрозуміли, що ніхто перемоги не здобуде, тому в якусь мить обидва війська відхлинули назад, залишивши на полі мертвих і поранених. Ті лежали впереміж, уже не вороги, адже смерть примирила їх. Зясовувати між собою, хто правий, а хто ні, мертві залишили живим.
Олекса Мороз і Михайло Валько були змучені та забризкані кровю, як, зрештою, всі, що залишилися живими.
Ти Тимофія не бачив? запитав Михайло.
Ні, тільки коли він піднявся в атаку, відповів Олекса.
Він оглянувся і не побачив нікого з його відділення.
Нагірного бачили? голосно спитав Мороз.
Ніхто не відповів. Олекса повторив запитання польською, а затим німецькою. Відповіді не було. Коли він уже хотів повторити питання, ліворуч хтось озвався:
Тут він!
Михайло з Олексою поспішили туди.
Тимофій Нагірний лежав горілиць, розкинувши руки, і мертвими очима дивився у блакитне небо. Навколо дірки на грудях червоніла маленька червона пляма. Крові було так мало, що важко вірилося, що саме це стало причиною смерті друга.
Михайло Валько важко опустився на коліна.
Тимцю, Тимцю! вигукнув він. Що ми твоїм батькам скажемо?
Тимофій був єдиним сином у Микити і Варвари Нагірних, і тепер вони залишилися самі.
Михайло перехрестився і закрив долонею очі мертвому другу.
Прозвучала команда повернутися в окопи. Друзі востаннє подивилися на Тимофія і повільно побрели назад.
На повірку виявилося, що рукопашний бій став останнім майже для третини полку. Лейтенант Мюнцер, сам із перевязаною рукою, довідавшись, що корпораль Нагірний загинув у бою, призначив замість нього ґефрайтера Валька.
У підпорядкуванні новоспеченого командира, крім Олекси Мороза, було ще два поляки. Решта солдатів залишилися на полі бою навічно.
7
У вікно обережно постукали. Григорій Мороз відхилив фіранку.
Кого це принесло так рано? невдоволено пробурмотів він.
З-за вікна він упізнав Андрія Валька.
Чого тобі? запитав.
Вуйку Грицю, покличте Хведька! благально мовив Андрій.
А ще раніше прийти не міг?
Григорій протер очі, остаточно відганяючи сон, затим пішов у кімнату, де спали сини.
Хведьку! Вставай! До тебе Андрій Вальків прийшов!
Почувши таке, Федір миттю зірвався з ліжка, ускочив у сподні і побіг до дверей. Спросоння він іще мало що усвідомлював, але ранній прихід Андрія не міг бути звичайним візитом ввічливості.
Сонце ще не зійшло, але ночі вже не було. У повітрі висів густий сірий туман, і було прохолодно. Федір підійшов до Андрія.
Чого так рано? запитав він. Що сьи стало?
Вночі хтось пограбував нашу читальню, випалив Андрій.
Звідки знаєш?
Петро Лісович сказав. Прибіг посеред ночі й попередив.
Про що попередив? незрозуміло перепитав Федір.
Він іще остаточно не прокинувся.
Казав, що забрали списки тих, хто відвідував вишкіл «Січ».
Кепсько! відзначив Мороз. Хто?
А ти не знаєш? Степко Білецький зі своїми москвофілами. Відчули, що москалі появляться не нині-завтра, то й підвели голови. Вони ще згадають нам ту бійку.
І не лише її, докінчив Федір. Помститься він нам за свого батька! Може, поговорити з ним?
Андрій махнув рукою.
Пусте! Списків може у нього не бути. Віддав своїм колєгам від гріха подалі або заховав десь. Нічого ми не добємось.
Він запитливо подивився на Федора.
Що нам робити?
Те, що хотіли, відповів Мороз. Але відкладати вже нема куди!
Так, твоя правда!
Тим часом із хати вийшов батько Федора. Суворо подивився на юнаків, затим підійшов ближче.
Ну, що у вас сталося? запитав він і, побачивши, що син зволікає з відповіддю, попередив: Тільки не брехати!
Поки Федір збирався з думками, Андрій озвався першим:
Тут така справа, вуйку Грицю! Ми ходили до читальні «Просвіти»
Знаю! Я сам вас туди послав. Ви ще не хотіли ходити.
Так, але, окрім читати Шевченка і Франка, ми були на військовому вишколі.
Почувши таке, Григорій Мороз недовірливо подивився на принишклого сина, а той лише кивнув головою. Мовляв, так і було.
І що?