Петро Михайлович Лущик - Галицька сага. Велика війна стр 18.

Шрифт
Фон

Поставивши гвинтівки у «піраміду», солдати взялися за лопати. Під палючим сонцем піт заливав очі, але на це не звертали уваги. Знали: копають собі прихисток від ворожих куль.

Жити хотілось усім, тому траншею полк викопав значно раніше, аніж передбачалось у таких випадках. Тепер можна було у ній просто посидіти і сховатися від палючого сонця.

 Не розхолоджуватися!  голосно крикнув Тимофій Нагірний своїм солдатам, а потім повторив це польською.

Під його командуванням була майже однакова кількість українців і поляків. Під час служби, ще до війни, між ними зазвичай траплялися суперечки, що іноді переростали у шарпанину, а то й бійку, але зараз усе відійшло кудись далеко, залишилося в опустілих касарнях. Усе те, чим вони жили раніше, тепер здавалося дрібязковим, не вартим не те щоб до нього повернутися, але й просто згадати. Майбутній бій урівняв усіх.

Поки офіцери ходили бруствером і перевіряли, чи все зроблено належним чином, трійко односельців примостилися на дні окопу.

 Червячка заморити б!  мрійливо мовив Михайло Валько.

 Відставити!  суворо кинув Тимофій і, підвівшись, голосно наказав: Нікому не їсти! Потім наїстесь!

Знову опустившись униз, він докірливо похитав головою.

 Ой, Михайле, Михайле! Шкода, що в тебе, ґефрайтера, розуму менше, ніж у рекрута!

 А що поганого у тому, що мені хочеться жерти?  не зрозумів Валько.

 Якщо куля влучить тобі в повний живіт, точно не виживеш, тому в бій варто йти натщесерце.

 Як на Службу Божу!  посміхнувся Михайло.  Там хоч висповідатися можна, а тут

 А ти постарайся, щоб не потрібно було сповідатися.

Олекса Мороз не встрявав у розмову. Серед друзів він був наймолодший, мав найнижче звання, але навіть не це змушувало його мовчати. Олекса сидів мовчки, попиваючи із фляги воду, бо йому було дуже страшно. Він чекав майбутнього бою і не міг собі уявити, як поведеться. Соромився признатися друзям у своєму страху, гадав, що ті візьмуть його на глузи.

Олекса не знав, що такі відчуття переживають і Тимофій з Михайлом, просто щоб не сидіти мовчки, чекаючи бою, марнують свій час на пустопорожні теревені.

 А от цікаво, кого з наших забрали до армії?  запитав Михайло.

Його цікавість була недаремною. Перед тим як вони покинули касарні, до полку прибула сотня рекрутів, що вже служили у ньому раніше. Поінформовані люди розповідали, що таке відбувається в усіх полках і це поки що перші ластівки.

 Семена точно заберуть!  впевнено озвався Олекса.

 Ну як же без твого майбутнього шваґра!  мовив Михайло.

Тимофій усміхнувся. Здається, всі у полку знали, що інфантериста Мороза вдома чекає любка, і це було темою частих насмішок старших товаришів; щоправда, вони якось самі собою затихли, бо Олекса просто перестав на це реагувати.

 До того ж Семен потрапить в улани,  вів далі Валько.  Драпатиме від москалів так, як наші драгуни.

 Та не обовязково тікатиме!  прийшов на виручку Нагірний.  Може, його командири будуть не такі безпорадні, як наші.

Олекса хотів було підтримати друга, що Семен Кандиба не з полохливого десятка, як до його вух долинув якийсь дивний протяжний звук. Видно, його почув не лише Мороз, бо всі розмови враз притихли. Солдати підвели голови догори, сподіваючись розгадати, що це таке. А звук наближався, ставав щораз вищим. Щось пролетіло над окопом і тут пролунав потужний вибух.

Росіяни почали артилерійський обстріл австрійських шанців. Спочатку снаряди розривалися позаду, але з якогось часу вибухи почали наближатися до місця, де притихли солдати. Напевне, один зі снарядів вибухнув у самій траншеї ліворуч, бо звідтам чулися крики і стогін.

Олекса Мороз інстинктивно розпластався на дні траншеї й лише молився, щоб сюди не залетів випадковий снаряд.

Але обстріл закінчився так само раптово, як і почався. Коли стало зрозуміло, що все позаду і більше вибухів не буде, солдати почали поволі підводитись із землі. Багато хто струшував із себе землю, хтось роззирався навколо.

 Приготуватися до бою!  прозвучала команда лейтенанта Мюнцера, командира їхньої роти.

Олекса Мороз поглянув уперед. З протилежного краю поля до них наближалися шеренги неприятеля.

 Почалося, хлопці!  мовив корпораль Нагірний.  Спокійно, без паніки!

Але паніки вже не було. Вона зникла одночасно з останніми вибухами снарядів. Натомість прийшла впевненість у тому, що все буде добре і саме тебе смерть не знайде. Принаймні цього разу.

Ваша оценка очень важна

0
Шрифт
Фон

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Скачать книгу

Если нет возможности читать онлайн, скачайте книгу файлом для электронной книжки и читайте офлайн.

fb2.zip txt txt.zip rtf.zip a4.pdf a6.pdf mobi.prc epub ios.epub fb3