Михайло ще довго дивився на світлину «Хресної Матері» в надії ще щось почути від неї, однак вона мовчала.
За якийсь час кап-три зітхнув і знову перевів погляд до картини в круглій рамці, що емітувала ілюмінатор, з биркою номер 120159 в лівому кутку. Йому подумалось, що номеру немає на цьому кораблі, тільки його душа, і то не певно.
Чоловік сподівався на картині побачити як завжди сяючі зорі над водами Білого моря. Однак на ній, немов в справжньому ілюмінаторі, вже рясніла заграва ранкової зорі кольору тонких рожевих пелюсток сакури на воді предковічного світового океану і заразом Таніної сукні. Михайлу навіть здалось, він бачить русалочий хвіст, що зникає в темній воді, немов на кіноекрані. Все жило, рухалось навколо нього. Все те, що раніше було мертвою непорушною матерією зі своїм порядковим номером, оживало і показувало моряку своє єство Починався шістнадцятий березневий день тисяча девятсот шістдесят другого року.
За сто девяносто девять діб їхній підводний човен в складі 20-ої ескадри підводних човнів Північного флоту мав пройти з Баренцева в Саргасове море і назад.
Ядерні боєголовки були випробувані. Човен бездоганно укомплектований і надійний, немов фортеця, форпост, останній, найважливіший редут невидимої казкової країни Лишень проблема з вентиляцією і теплообміном. Адже ці підводні човни конструювали для холоду і мороку північних водних потоків. Однак хто зважатиме на такі дрібниці, як сорокапятиградусна спека всередині субмарин під час їхньої зустрічі з теплою течією Гольфстрім?
Я до чого веду, шановні Цифри Шильдики Пронумеровані артефакти. Ті завжди заміняли в СРСР людський фактор.
Розділ пятий
Енергія припливів і відпливів
Фаїна
«Ну ось тобі й сорок, моя дівчинко», проказала Фаїна Вікторівна до свого зображення в дзеркалі старезного батьківського трюмо, котре чудом зберіглося під час війни і тепер стояло в її спальні. Жінка з сумом подивилась на своє відображення в дзеркалі, хоча воно ніяк не вказувало на вагомий ювілей, а главред газети, так той взагалі сьогодні набивався до неї додому після імпровізованого святкування в їхній редакції. Так би мовити, продовжити святкування в інтимній атмосфері. Фаїна це згадала і лише знизала плечима: випадкових чоловіків в своє життя вона не допускала, а їй всі здавались такими вона була вкрай обережною і підозріливою. Потім, вже сорокарічна, журналістка чокнулась зі своїм відображенням совєтським шампанським, що парувало бульбашками в новенькому чехословацькому кришталі, немов окріп в каструлі, і примхливо почала здирати нафарбованим гострим нігтиком золотаву етикетку зі щойно подарованого їй бокалу. Той не витримав такої наруги над собою і видряпався з її рук на волю. До гострих кришталевих уламків відразу ж прибіг її кіт і почав лизати з подертого, загрубілого паркету залишки шампанського. Фаїна не скрикнула, ні і навіть свою кицю не почала відганяти. Вона знову байдуже знизала плечима, дістала з картонного ящика іще один бокал і налила в нього шампанське. Потім знічевя перерахувала свої наявні активи: «Один, два, три девять. Тьху ти! Не може бути непарне число в гарнітурі. Так, ну звісно, вісім бокалів. Себто вже сім». Потім випила залпом той паруючий крижаний окріп і тихо прошипіла зі злістю, з неймовірною волею, ніби заговорювала коня від падіння перед битвою: «Та бийтеся, друзі мої, бийтеся скільки влізе. На щастя! Хочу, аби всі-всі сьогодні полягли смертю хоробрих!» і Фаїна Вікторівна замахнулась з усієї сили тонким запястком і розбила об паркет своєї спальні другий бокал зі свого щойно подарованого, такого дорогоцінного заморського гарнітуру. Кіт з переляком нявкнув і втік. А Фаїна, натомість, ніби набуваючи якихось магічних, непереможних властивостей, голосно засміялась і вперіщилась невидимим поглядом у вікно. На небосхил поступово, немов старезна прима театру, котру вже давно здолала подагра, залазив жовто-гарячий, вагітний місяць. «Ось-ось має розродитися чомусь подумала Фаїна, потім відразу ж поставила саму себе під сумнів, як вміла тільки вона: Хто сказав? Адже Місяць чоловічого роду. А чому чоловіки не народжують?». Її вечірнє безумство раптом перервав настирний дзвінок в двері. Подзвонили раз, і у Фаїни з котом разом взятих піднялись вуха, а потім відразу ж вдруге. «Це він. Жодних сумнівів, пронеслось блискавкою в її голові, і серце закалатало так, що підкосились ноги. Боже!.. Приїхав. Відпросився від усіх, втік зі свого підводного човна, зробив неможливе, аби в цей день бути поруч».