Сам Ростислав Маркович був досить привабливим чоловіком, сорока років, високий на зріст, мав вузьке, довгасте лице, не полишене певної вроди, з дещо різкими рисами та поглядом пронизливим темно-карих, майже чорних і гарних очей. До каштанового кольору його волосся дещо зарано додалося сріблястого павутиння сивини, але сивина та й пасувала графу, додаючи йому таки чарівливості. Хоча представниці жіноцтва й без тої сивини знаходили Смотрицького надзвичайно привабливим одинак у свої сорок років, граф та господар трьох маєтків, що мав у власності декілька тисяч душ кріпацького люду. Було від чого затріпотітися жіночому серцю й навіть удовиць, а не лиш юних панянок граф мав вік, котрий дозволяв йому брати за дружину як діву, так і овдовілу, але ще досить-таки принадну молодицю.
Але вже впродовж декількох років він уперто уникав жіноцтва.
Різного балакали про те небажання графа одружуватися, та мало хто памятав, що він ще в досить молодих літах утратив наречену, котру кохав безмежно й палко. Княжну Софію Микитівну Назарову йому висватали родичі з Москви. Й у першу зустріч молодий спадкоємець графа Марка Платоновича закохався в сірооку красуню з такою силою, що вже на другий день зявився освідчуватися й просити ручки чарівної княжни у її батечка. Після Другої Пречистої їх заручили, а весілля мали вже справляти навесні, після Великодня. Ростислава в той час було просто неможливо заманити назад до маєтку під Пивихою, з Москви й не виїздив, жив у тітки й з самого ранку все линув до княжого палацу, аби бачитися з незрівнянною Сонечкою. Кохав сильно так, що й надихатися нею не міг, і тим жахливішим видається випадок, що обірвав молоде життя так гаряче коханої княжни.
Софія загинула від руки самого Ростислава.
Жахлива й геть безглузда смерть.
На Покрову святкували іменини княгині Назарової. Матінка Софії Варвара Семенівна лицем ще надзвичайно молода красуня, вроду котрої повною мірою вспадкувала й донька, святкувала сорок років свого життя. Гуляння ті були надзвичайно гучними та пишними й розтягнулися не на один день, а на третій день влаштували лови на звіра. Ростислав у той час був особливо щасливий напередодні Соня після танцю з ним, коли відійшли вони перепочинути до вікна, червоніючи й ніяковіючи торкнулася рукава його святкового фрака дещо непевною ручкою, затягнутою в тісну білу рукавичку.
Ростиславе Марковичу
Смотрицький обернув до неї погляд сяючих темних очей був чудовий вечір досить теплого та сонячного жовтня, й Варвара Семенівна давала вже другий бал на честь своїх іменин, на котрому були присутні й батьки Ростислава.
Так, моє щастя.
Княжна дещо ніяково посміхнулася.
Весь цей час я стільки разів чула від вас зізнання в коханні, в почутті вашім, а сама ж мовчала. Не подумайте, що я вчиняла так від відсутності в мене почуття взаємного. Просто просто мені якось ніяково казати про це зрозумійте мене
Ростислав схилив голову, поцілував тонкі пальчики, що задрижали ледь помітно, тільки торкнувся він їх рукою.
Я розумію.
Дякую.
Люба моя
Але я хочу, аби ви таки знали Я люблю вас, Ростиславе.
Смотрицький відчув себе так, мов то був до раю потрапив.
Щастя моє, серце моє Кохана
Й вони танцювали знову, й Ростислав відчував себе щасливим настільки, що просто боявся не витримати того.
А потім ті кляті лови.
Геть спянілий від щастя, він полював разом із князем Назаровим і гоновив дикого кабана В гущавині лісу, загнавши звіра, вони з князем відволіклися, заточили розмову, зі сміхом пожалкувавши об тім, що звір таки драменув з лабетів смерті Аж раптом кущі попереду заворушилися, й князь закричав не своїм голосом:
Стріляй, синку, стріляй у нього!
Й Ростислав вистрелив і не один раз.
І роками потім бажав, аби всохлася була йому та рука, що стріляла.
За кущами почувся тонкий зойк, а потім стогін і перестрашені мисливці кинулися туди
Крик Ростислава жахливою луною полинув лісом.
Закотивши очі й болісно застогнавши, встрелена ним Соня впалася з коня в його вбивчі руки, й кров з рани її торкнулася рук Ростислава, пропікаючи, наче вогнем. Він упався разом із нею на землю, обережно притуливши до себе струнке ніжне тіло, котре ще вчора так легко кружлялося з ним у танку. Сльози його, збігаючись лицем, крапали на бліде личко коханої, й волання страшне тнулося з грудей його, але він таки стримував себе. Й Соня мов благословенням останнім та прокляттям усього його подальшого життя раптом відкрила оченята свої вгасаючі, поглянула ніжно й сумно, прошепотіла: