Люблю люблю вас
І змовкла. Навіки вже змовкла.
І Ростислав заволав-таки страшно завив диким звіром на весь ліс, перестрашивши не одну душу живу, й кричав, допоки не відтягнули його від нерухомого тіла Соні.
Життя молодого Смотрицького з того дня перетворилося на пекло.
Мов у тім тумані перебуваючи, поховав він Соню й навіть не здригнувся, коли геть убита горем княгиня Назарова, напівбожевільна від утрати доньки, зі страшними очима, прокляла його за смерть єдиної дитини.
Поглянув так, що навіть і княгиня здригнулася, й промовив з гіркотою, котра так жорстоко краяла його серце:
Візьміть ножа та вбийте мене вже, мамо.
Княгиня змішалася:
Я я
Заплакала гірко й притулила до себе мов і неживого Ростислава. А він же після похорону того не раз намагався вкоротити собі життя, та мати таки пильно стерегла його. Потім же взагалі зачинили його в одному з монастирів Києва.
За рік з лишком він повернувся додому.
Святі чернечі молитви та материнські сльози відтрутили Ростислава від того богопротивного намірення вкоротити собі віку, та до звичного життя він уже не повернувся. Зачинився в маєтку й слухати не бажав об тім, щоб повязати себе шлюбом, і як уже не вмовляла його мати, а він від свого не відступився.
Поглянув на неї твердо й уперто.
Я, мамо, ніколи не одружуся.
Надія Іванівна було заплакала.
Синку, наш рід має продовжуватися
Ростислав хитнув головою на молодшу сестру:
Анастасія його продовжить.
Все більше тої розмови ні граф, ні графиня не торкалися.
Подальші майже двадцять років життя для молодого спадкоємця графа Марка Смотрицького проминулися, наче один безрадісний день. Він проживав кожну днину, яка була геть схожою на попередню, зовсім не радіючи тому життю своєму. Поховав матір, котра була так побивалася за ним, потім батька, котрий ще пожив після дружини. Анастасія, що мала стати спадкоємицею всього статку Смотрицьких, два роки тому побралася з геть непідходящою людиною була б живою графиня, то ніколи б не допустила того шлюбу, та Надія Іванівна померла, а Марк Платонович, хворіючи, мало вже чим переймався. Скинув усі справи на Ростислава, котрому геть байдуже було й до життя, й до майбутнього їхнього роду. Й коли Анастасія, вся така сяюча, сповістила брата, що познайомилася у приятельки в Кременчуці з надзвичайно цікавим паничем, то він спитався лише:
Кохаєш його?
Анастасія схвильовано зітхнула:
Кохаю.
Тоді я не стануся на заваді твого щастя.
Ростику, любий, дякую!
Треба сказати, що панночка Анастасія Марківна Смотрицька мала вже тридцять два роки віку та славу посеред сусідів панського товариства не іншу, як старої діви. Зовнішність та панночка вспадкувала зовсім не страшну, хоча й особливою вродою не вирізнялася. Так миловидне, викохане й випещене створіння, котре з дівоцтва мріяло об великім коханні, та кохання те вперто оминало її балуване серденько. Мріяла до вінця постатися з тим, кого полюбить так, щоб аж серце завмиралося в грудях від одного лиш погляду на того, кого назве мужем своїм. Та на жаль Навіть у столиці на балах, де мов риби у воді водилося вельможних паничів, не могла відшукати вона того, хто б схвилював її та заволодів її серцем. А роки ж миналися, то так і дісталася слави старої діви, та надто вже з того не переймалася, покинула якось надії дочекатися жаданого кохання й тихо жила поряд батька та брата, час від часу наїздила до Кременчука, де мала багато приятельок. Але майже весь час просиджувала в маєтку, ледь не помирала від нудьги й гоновила її тим, що приохотилася до смаколиків, гладшаючи від ліні та чомусь звертаючи все більше уваги на молодих кріпаків та стайничих.
Потім узагалі втнула повне дивацтво.
Покохала одруженого стайничого Миколу Раденка.
Що було найшлося на неї, Анастасія Марківна й сама того не розуміла, а тільки ж як поглянула якось, прогулюючись, у зелені очі кріпака, так наче й розум утратила. Наказала йому закладати бричку відкриту, а сама стояла поряд і спостерігала, як запрягає Микола коляску, й дивувалася з того, як вона раніше не помічала краси його, як не бачила в нім мужчину настільки ясно й як побачила оце раптом, мов прозрівши. Невідомо вже було, що ж то за запаморочення найшлося на панну Смотрицьку, тільки через зелені очі Миколи вона й геть розуму полишилася. Почала виїздити на прогулянки чи не кожної днини й усе наказувала, аби возив її один лиш Микола. Спочатку змовчувала, не наважувалася з ним заговорити, гадала чомусь, що Микола першим почне заводити розмови, але ж ні, він переважно відмовчувався, згорбившись на своїм місці візниці, й видавався Анастасії таким уже образливо байдужим до неї, що вона почала злувати на нього за ту байдужість його. Й те злування, як не дивно, додало їй таки сміливості, й вона кинула якось у ту згорблену спину: