Дитя, Яринко Я не хочу втрачати дитя Альоші, Яринко
Важко, як невимовно важко заробилося жити в хаті Раденків після того побиття. Раденчиха чи не кожного дня починала лементувати й за рогача була б залюбки вхопилася знову, та остерігалася чоловіка, котрий чи не вперше за весь час їхнього подружнього життя погрожувався побити дружину, коли не облишить та труїти доньку.
А загалом життя котилося собі неквапливо. Ходили на панщину, поралися біля худобини та на городі, прокидалися вдосвіта й покладалися спати тоді, вже як геть затемніє за вікном. Микола, щоправда, турбувався за дружину після того випадку, як втрапила Солоха на зарізану невідомо й ким Харитину Довженківну, так наче й розумом вона була пошкодилася, й Микола як не намагався, так і не зміг добути від дружини оповідки об тім, що загубила вона в ліску, якого дідька вешталася поночі до Пивихи. Тільки почне він ото розпитувати в неї, так і заходиться Солоха стогнати, хапатися за голову й розхитуватися з боку в бік, щось лопотіти про маки, котрі розквітлися на білій сорочці, а вона ж торкнулася їх та вмочила пальці в кров.
Микола не втримувався, плював собі під ноги.
Тьху, здурілася баба!
А Солоха лиш оком на нього косувалася й знову лопотіла все про оті маки червоні. Селом же почали ширятися птахами полохливими чутки про вбивцю невідомого, що вишукався біля Пивихи. Багато хто погрішував саме на солдатів ото як новий гарнізон зупинився під Градизьком, так і зарізав хтось нещасну Харитину.
За три ж дні знову залуналися селом крики несамовиті.
Ярина саме на панщину ранком з Уляною збиралася, й хоча Уляна виглядала слабкою та блідою, а все ж мала йти, бо вже Морозенко, панський наглядач, носився селом, мов та сила нечиста на коні своїм, зганяючи всіх. Жінки та дівчата мовчки виходили з дворів чоловіки вже були в полі. Й ось у ту хвилину в ранковому прохолодному тумані залунали раптом несамовиті крики, котрі перекричали й роздратовані вигуки завжди злуватого Морозенка. Ярина здригнулася й завмерла біля воріт, зачувши крик той їй згадалася ніч та, коли пробудила всю хату Солоха. Крізь сон міцний у свідомість натомленої Ярини увірвалися крики ті, що луналися все ближче й ближче, допоки не залунали геть поряд, і Ярина знехотя виринула зі сну, розплющила очі й з лежанки, котру поділювала разом із Уляною, побачила, як батько засвічує каганця й мати, щось сердито бурмочучи собі під носа, з неприбраним темним волоссям вовком позиркує на Солоху, котра внеслася до хати, геть не вгаваючи, з лицем, білішим від святкової сорочки її, та страшними темними очима, котрі були вирячені так, що Ярина відразу ж подумала про те, чи не збожеволіла було невістка.
Батько вхопив Солоху за плечі, легенько зворушив.
Солохо, голубонько що таке?..
Солоха захлинулася власним криком, тицьнула в бік дверей.
Там там
Раденко погладив її.
Що ж там, моя дитино?
Дівчина лежить і маки на сорочці То я гадала, що маки, а руки в кров вмочила. Ось Якось жалібно схлипнувши, Солоха простягнула вперед руки свої повновиді, й Ярина при світлі каганця досить непевнім побачила, що пальці Солохи й справді були вмоченими в щось червоне, схоже на кров.
Батько нахмурився.
Дитинко
Вона там лежить, на стежині в ліску якось безбарвно промовила Солоха й, обхопивши себе руками, почала розгойдуватися з боку в бік.
Так віднайшли Харитину Довженківну.
Й зараз хтось кричав так само, як кричала ото вночі Солоха.
Морозенко, зупинивши коня свого неподалік від Раденків, нахмурився й підозріло зіщулився, дивлячись у напрямку тому, звідки долинався крик, і видавалося, що село ціле завмерлося, дослухаючись до крику того, й тільки собаки наполохано брехалися по дворищах
Голосила стара Мотря Титариха.
Неслася, мов та дівка молодая, з боку ліска й голосила, наче божевільна.
Морозенко вилаявся й знехотя спішився.
Якого дідька волаєш, дурна бабо?
Його могутні та сильні руки, не призвичаєні геть до роботи й такі, що нічого важкішого від нагая зроду не тримали, вони в одну мить ухопили Титариху, й баба так і захлинулася криком власним, змовкла так різко й залупала водянистими сірими очима, перестрашено вирячившись на Морозенка.
Так там же там пробурмотіла Титариха, розмахуючи руками й вказуючи на лісок зовсім уже так, як то робила Солоха.
Морозенко поморщився.