А не дочекаєтеся, мамо Альоша забере мене до Москви, де в нього мається квартира з гарними меблями і я панею справжньою буду великим містом гулятися, а не буду вам більш наймичкою.
Раденчиха плювалася собі під ноги.
Тьху, теж паня мені вишукалася Та покине тебе твій Альоша, ось побачиш, що покине, а я ж байстряти твого не візьму. Й коли забрюхатієш, то краще одразу ж простуй за Пивиху до Дніпра, а з пузом додому не повертайся.
Уляна пополотніла.
Мамо
Маруся тільки відштовхнула від себе тоді доньку й пішла геть на жаль, Раденчиха ласкавою та ніжною для дітей своїх не була, в житті ніколи не приголубила нікого з тих вісьмох, котрими так щедро поблагословив її Господь, і навіть у той час, коли вигодовувала молоком своїм, і тоді не бавила пестощами.
Й усе трапилося так, як і проказала Раденчиха.
Солодов літом пішов із Градизька пішов він також і з життя Уляни, наостанок проказавши, що не кохає більш дівчини. А вона й не повірилася йому, чомусь не повірилася й хоч як не страждала, а все запевняла Ярину, що неправду ж Альоша сказав і повернеться він ще неодмінно. А Ярина слухалася й тільки зітхала. Потім почала Уляна непритомніти час від часу, зранку нудилася, й темні очі Марусі загорілися недобрим вогнищем.
Таки забрюхатіла
Уляна пополотніла, вхопилася за свій ще плаский живіт.
Мамо
Раденчиха продовжувала пропікати доньку тим недобрим поглядом.
Я вже казала, що не візьму до хати твого байстряти.
Темні очі Уляни наповнилися слізьми.
Мамо
Мовчи, покритко клята! Й де ж ти вродилася на мою голівоньку такою оце повією То Солоха може з солдатами вештатися, та з неї ж і дива немає, у такої матері, як та Тараниха, чи могло вродитися щось інше Та й Солоха хитра лисиця своїх походеньок на людські очі не виставляє, а ти
Уляна тихо заплакала.
Мамо, Альоша повернеться, й ми підемо від вас, повінчаємося, й дитя народиться в законнім шлюбі
Раденчиха нахмурилася.
Та чи збожеволіла ти чи що?
А Уляна, мов і не чувши слів матері, усе свого править про повернення Альоші, викликаючи у Ярини все більше страху того, що коли б сестра й справді була не пошкодилася розумом. А мати лютує й усе труїть Уляну, аби йшла до Стежихи, поки ще не вийшов час, й позбулася сорому, поки ще не пізно. Та Уляна з непритаманною їй упертістю затялася й дитя від коханого москаля свого зібралася полишити будь-що, й ніякі крики та погрози матері на неї не діяли, й хата їхня знову аж гуділася, мов той стривожений вулик від крику та лементу господині.
Й ось зараз нова сварка, тільки серце Ярини цього разу зачуло щось недобре.
Вбігла в хату й застиглася вражено на порозі світлиці мати, наче геть збожеволіла, тицяла рогачем Уляну, котра лежала на долівці біля печі й плакалася, затуляючи своє ще пласке черево руками від материнської руки з важким рогачем, що коршуном тицявся в її тільце
Брешеш, вража дочко, я все одно позбавлюся твого байстрюка!
Мамо
Рука з рогачем знову піднялася, аби вдарити худеньке, беззахисне дівоче тіло, що зіщулилося на соломі долівки, й Ярина у ту ж саму мить кинулася стрімко до геть оскаженілої матері.
Мамо!
Раденчиха кинула на старшу доньку злий погляд.
Не втручайся, Ярино.
Та чи ж вам розум геть відібрало! вигукнула Ярина й схопилася за того рогача, та куди там досить огрядна Раденчиха легко відштовхнула більш тендітну доньку, й наступної миті плече Ярини впік ярий біль мати, геть не жалкуючи, вперіщила її рогачем так сильно, що дівчина застогнала від болю.
А не смій матері на заваді поставатися, просичала Раденчиха й знову налетіла на меншу доньку, мов хто її зурочив чи поглянув оком недобрим.
Але Ярина знову кинулася до матері.
Мамо, досить уже вам!
І знову її вперіщили по руці тим рогачем клятим.
Геть!
Невідомо, чого б ще вчинила та оскаженіла Раденчиха, коли б до хати не увійшов Василь та не вихопив у матері рогача триклятого. Ярина відразу ж кинулася до Уляни, котра тільки слабко стогнала, завмерши на долівці й обхопивши себе худими руками, що дрібно-дрібно й якось жалібно дрижали Схлипнувши, мов те дитя мале, Уляна притулилася до Ярини й завмерла так, тихенько постогнуючи від болю, й бліді, закусані до крові вуста шепотілися ледь чутно:
Дитя, Яринко Я не хочу втрачати дитя Альоші, Яринко