23.2.
* * *Загородили білий світ
будинками і муром -
і обернулося на міт
моє життя похмуре,
і утікати почала
земля моя кохана,
лиш дві руки, як два крила,
шукають безнастанно
опорятунок угорі,
в осліплій сивій висі.
Тепер віддайся смертній грі.
Тепер, зблудивши в лісі
несусвітенних цих обмов,
пильнуй надію в хащі,
спізнавши вочевидь: любов,
як і життя пропащі.
Та віддавайся смертній грі,
цій подрузі навіки.
Мов таті, свищуть чагарі,
розверзлось чорне віко
непамяті, неначе труп
скоцюрблений спускають
на мотузках, у кілька рук.
І знову повертають
тебе землі, що почала
віддавна утікати.
Стреми ж до неї в два крила,
щоб смертю смерть попрати.
29.[1].
* * *Ця мить як тріщина у камені,
загусла на смолу пітьма.
Ані минулого нема мені,
ані майбутнього нема.
Уводноволені течуть
як ноче-дні, так і дне-ночі,
лиш серце вірити не хоче
і цідить сіру каламуть
на вечори, і дні, і ранки,
і ночі вискалки ждання.
Був віщий сон: мов коло ґанку
приспала зграя вороння
і голу хату обліпила,
і довго каркала в вікно.
Зимова блискавка розбила
твій дім надвоє колуном.
І як зліпити половинки,
зєднати як сам Бог не зна.
І плаче син, голосить жінка,
немов зигзиця, край вікна.
Якими нападами рвусь до вас,
своєї спроневіри гострим краєм.
Валує з мене самота, як сказ,
і лють, немов пропасниця, стрясає
напругле тіло. Розтопився час,
його змертвіла хвиля нас гойдає.
Чи вільного життя ми ще назнаєм?
Ачи повернемо бодай по нас,
бодай душею голою? Бодай
пречистими і білими кістками?
Чи ж нами втішиться наш рідний край?
Заграє радісна зоря над нами,
рабованими янголами мук?
Чи вже вгорі на нас чигає крук?
30.1.
* * *То як тобі пенати?
Тягнись, як шарий віл.
Десь шамотить Хрещатик
і кішлиться Поділ.
Подзенькують трамваї,
автобуси снують,
оденки десь справляють,
пиячать і жують.
І пють моє здоровя
і многая літа.
Край мого узголовя
Мати пресвята
маною сновигає,
ні оком не змигне,
сліпа рука блукає -
відшукує мене.
Шепочуть спраглі губи:
синочку, сину мій,
за віщо тебе губить
Господь усеблагий?
30.1.
* * *Пірнаю в ночі, наче в сни,
до ранку не прочахну.
А три весни, як три стіни,
пополотніли з жаху.
Ще видиться: тонка сосна
пірнути в небо хоче,