Василь Семёнович Стус - Том 2. Час творчості стр 5.

Пригадуєш своє метро?
Щит, вагонетки, шпали?
Коли душа цвіла добром,
хоч і добра не знала,
яке на смак воно. Коли
робилось і творилось;
там тихим голосом незлим
так гарно говорилось
про цілий світ. А Київ спав
у нас над головою.
Та вже тоді ти прочував
час зустрічі з бідою,
що закушпелить не збагнеш,
де гаряче, де зимно.
Тепер доходь найдальших меж,
як закуріла димно
твоя ізвомплена душа,
із неї біль валує.
Але душа й без кунтуша
і в злиднях козакує.

Тут сни долають товщу забуття
і виринають з теміні, як змії.
Тут на кону забутого життя
блазнюють, корчаться, як лицедії
вертепних інтермедій. Тут живе
ховається у смерк і так існує,
пропахле смертю. Небо гробове
за нами назирає і вартує,
щоб не згубити. І в хапливий сон
угнався гострий, ніби ніж, прокльон,
і провертається в душі розверстій,
бо він найбільший ворог мій спішить
моєю кровю лезо окропить,
щоб став і ти такий, як треба, черствий.

Будні тут тобі про свято,
а про свято будні правлять.
Хоч занадто творчу хату
пильні погляди буравлять,
хоч твоє зголіле серце
тут обмацують руками -
не зважай на те, не сердься:
те одвічне, що над нами,
стріли повиймає з рани
і губами обцілує -
адже хвиля пожадана
убиваючи рятує.

Край золотого бережка
вода струміла,
щока, солона і гірка,
мені щеміла.
Єдвабом теплим обдало
мій зір колючий,
вечірнє сонце відійшло
за дальні кручі.
І захід дзвоном калатав,
і звістувала
зоря між радісних заграв,
що ніч настала.

На однакові квадрати
поділили білий світ.
Тільки нащо це? Не знати,
нащо. А вселенський гніт
чавить ката, чавить жертву,
безневинного нема.
Всім судилося померти
за замками сімома.
На квадрати людське горе
поділили і радій,
укоряючись покорі,
бо Господь нагородив
божевіллям переселень,
конкуренцією зла.
Ти мене даремне, леле,
в світ неправди привела.
Душ намарне ґвалтування
без причини, без мети.
Соти ярого страждання,
пустографки самоти.

Бється серце, як пташа німе,
буде спогадами надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде буде плакати.
Будуть сипати сухі сніги,
будуть ще й дощі періщити,
посмутніють вірні вороги,
а зрадливі друзі тішитись,
що одної голови нема
і не буде вже повіки-вік,
лиш затужить по тобі зима,
по бідасі чоловікові.
Скоро смерть мене в похід візьме,
і життя не буде надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде буде плакати.

Оцей світанок ніби рівний спалах
нічного парашута, що розкрився,
та, втративши тяжіння до землі,
завис над світом наче передумав
і вирішив вернутися увись
(заломлена інерція бажання
геть вимертвила цей опуклий спалах
сліпого болю) сизий голуб досвіток
збудив мене своїм крилом страпатим
і прохилив ілюзію життя
(десь гавкав пес і видалося, наче
сувій століть помалу став згортатись
і на мезолітичному виткові
так довго полотна не попускав).
Летів розлого чорний-чорний ворон
обезземеленим безкраїм небом,
і безберегий лет його значився,
як апокаліпсису переддень.
І так здалося: предковічним мітом
не можна вже душі переконати,
що однонапрямкова, як одвіку,
надій, погроз і часу течія.
Бо вже давно усе те пережите,
що довго крилося будучиною.
Майбутнє все в минулому. Сьогодні -
лиш візерунок мертвої душі.
І ще здалося вдосвіта, наосліп:
що я себе утратив многотою
самопомноженого цього світу,
що світиться біноклями страждань -
моїх любовей, товчених на скалки,
де кожна скалка круглиться, мов око
побожеволілого од нещастя,
що я згубився сотнями відбитків
самосебезмертвілого в довірах
і нахиляннях до безодні світу,
котра гогоче тьмою, мов яскиня
неолітична: вабить і страшить.
Був досвіток. І засклена осліплим
підсиненим чорнилом спроневіри
небесна твердь мовчала, як отерпла,
лиш чорний-чорний ворон пролітав -
окреслював мезолітичні кола,
мов діри всесвіту.