Дощ, як найнявся, щодень періщив і періщив по голодних людях і в полі, і в селі. Скрізь було холодно: і в балаганах, куди сходилися на обід, і надворі. Холод, сирість і безнадія дошкуляли змученим селянам. Вони падали: старі, молоді і зовсім юні.
Софійка дуже любила сусідську дівчину, старшу від неї на два роки, ходила до неї гуляти, любила слухати, як вона співає. І як же її вразила смерть подруги!
Вони поверталися з мамою з роботи і прямо на польовій стежці наштовхнулися на Галинку.
Дівчина лежала юна, красива, з широко відкритими очима. Здивування, страх, біль захололи в її зіницях.
Тієї ночі в хаті ніхто не заснув, бо Софійка горіла у гарячці, як у вогні, кликала мертву подругу, схоплювалася, бігла їй на допомогу, ділилася пайкою хліба з нею: «Візьми мій хліб, лише не помирай! Чуєш? Візьми!»
Тиждень прослабувала дівчина, а коли підвелася, то сказала матері, що більше в колгосп на поле не піде, бо не хоче померти, як подруга: «Піду на радгосп, на висадки. Мені тітка Кобчиха пообіцяла, що влаштує мене, бо там куховарить. І ще наказувала взяти й Павла з собою, вона його прилаштує до якоїсь роботи. А там годують краще і більшу пайку дають».
* * *
Вибігли в густий молодий ранок, щоб удосвіта бути на місці. Добре, що вчасно встигли і бригадир поставив Софію на рядок висадків разом з усіма. « А ти будеш за водовоза», наказав хлопцеві.
Невеликий на зріст Павлик уже зранку вів худесеньку, як драбина, конячину з малим візком, на якому була прилаштована бочечка з водою.
Води, кому води? гукало хлопя до людей, які поралися на грядках із висадками.
Та хто ж питиме воду, коли від голоду кишки скрутилися? озвався змарнілий, аж чорний, худий чоловік.
Увечері Софійка прошепотіла Павликові на вухо:
Лягай, де тобі покажуть спати, мене не жди, бо я побіжу додому.
Чого побіжиш, а мене покинеш тут? Я теж з тобою, запхинькав той.
Не можна. Я швидко бігтиму, бо вже вечір. На ранок прибіжу. Жди! суворо наказала братові.
Сама ж щодуху, як молодий вітер, гайнула полями на свій хутір. Уже добре смеркло, як, задихана, схвильована, задоволена собою забігла в хату. Зразу ж кинулася до батька, що останні дні не міг підвестися опухли ноги.
Таточку, зїжте, я хліба Вам принесла і мамі. Візьміть ось, їжте, підкріпіться хоч трохи.
І ти не боялася, доню, так пізно полями іти? А що було б, якби тебе перестрів хтось?
Хай спробував би мене догнати! Я прудко бігаю.
Щовечора летіла дівчинка додому, несучи батькам рятівні скибочки чорного, як свята земля, хліба. І Господь милосердний змилувався над родиною. Поволі став ходити батько, знайшов підробіток у млині, приносив сяку-таку обметицю. А тоді вже й на воловні став доглядати худобу, трохи залишав обмішки і для себе в потайнику куфайки.
З початком зими, люди на бурякових полях вишукували з-під снігу цукрові буряки. Софійка з Павликом і матірю мало що знаходили, але раді були і двом-трьом бурячкам. Тоді мама розтоплювала в печі і пекла їх. Вони пахли на всю хату, але після солодкого наїдку хотілося хліба. Дівчина не витримувала і просила вкотре у матері вишиту сорочку, щоб її обміняти на хліб. Це єдина річ, яку мати зберегла, не дала батькові вивезти в Росію. Та доньці цього разу не відмовила: «Неси, дитино, може, добудеш хоч пригорщу борошна». Софійка бігла рідним хутором до дядька, батькового брата, він працював мельником у сільському млині. Думки лізли в голову ще швидше, аніж бігли її ноги:
Може, хоч висівок всиплють, а вони напечуть тоді млинців чи коржиків. І пахощі гулятимуть по хаті. І малий Павлик зрадіє, стане веселим, як колись було Хоч би дядина і сьогодні були добрі
Софійка заходить до дядькової хати, чемно вітається з дядиною, сідає на запрошення на лаві. І хоч їй страх як хочеться погуляти з Федькою та Михтодиком, та вона знає, за чим прийшла, отож їй не до пустощів.
Як там Павлик? Мама? Тато? Здорові?
Спасибі, здорові, відповідає на запитання, як і належить А потім не втримавшись:
Дядинко, а я вам принесла гарну вишиту сорочку. Ось! випалює швидко і так само швидко розгортає вишиту мамину сорочку. Візьміть її собі, а мама її не носить вже.
Тітка не вперше чує Софійчину розповідь про сорочку, не вперше бачить її, зітхає співчутливо і мовчки виходить у сіни. А потім повертається і наказує:
Погуляй з братиками, а я скоро прийду. Не йди додому, жди мене, чуєш?