Погуляй з братиками, а я скоро прийду. Не йди додому, жди мене, чуєш?
Через короткий час вона заходить із глибокою невеликою залізною мисочкою, у якій вщерть обметин. Дядина знає, що Софійка лише тоді прибігає, коли в хаті немає вже й пилинки, коли голод стає нестерпним. Та ще й батько Андрій, сусіди розказували, знову зліг, опух.
Ось біжи, доню, неси, нехай мати спече хоч якогось пляцика. Рятуйте себе і батька.
Дівчинка дякує, бере рятівне борошно-обметицю і направляється до дверей, але її зупиняє строгий наказ:
Я кому сказала, забери сорочку! Ти вже виросла на півдівки, скоро на вулицю бігатимеш у цій вишиванці, а дядину не слухаєш! сердилася тітка зовсім несердито, бо в очах її Софій
ка побачила ласкаві іскорки. Як і завжди.
Добра дядина! думала по дорозі додому дівчинка.
Швидко добігла до хати, матері десь не було, і вона сама заходилася коло хліба. Замісила на воді, розпалила сухим бадиллям і соняшничинням у печі.
Що ти там робиш, дочко? обізвався з печі батько.
У печі топлю. Хочу швидко спекти вам коржа, бо мами немає, а вам треба поїсти. І Павлик хоче коржа.
А в тебе ж вийде? Справишся сама?
Я вже немаленька, он і дядина мені сказали, що я вже півдівка. І скоро мамина вишита сорочка буде на мене якраз. Тітка й на цей раз не захотіла взяти сорочку, сказала, що я велика і скоро носитиму її сама.
Батько дивився на свою донечку і милувався нею: «Розумниця росте, ще й добра серцем і душею», подумав.
Мати Олександра прийшла, стомлена сіла на широку лаву, важко переводячи дух:
Що ти, доню, робиш? У печі затопила, то молодець. Ось перепочину, замішу коржа та спечемо на вечерю.
Мамо, я вже печу, якраз поставила на деко, обізвалася Софійка, соваючи коцюбою у печі і раптом скрикнула: «Ой!» Кинулися обидві до печі: на черінь вилився з дека такий жданий хліб, розтікся і шипів на вуглинах сердито.
Софійка залилася слізьми: «Що я наробила, хотіла як краще, вас порадувати і батька нагодувати, і братика.
Не плач, доню. обізвався батько.
Зішкребемо, як спечеться, та й поїмо, який удасться. Ти ж старалася.
Спікся пляцик на черені, мама діставала з печі по шматочку, ділила дітям і Андрієві. Софійка слізьми поливала чорний від попелу матержаник і не знала, куди очі подіти від сорому.
*
* *
Голод повільно-повільно відходив із села, клацаючи своїми страшними зубами. Хто залишився живий, виходив-виповзав на ряст: діти накидалися на калачики на подвірї, обліплювали, як пташки, дерева, обдираючи глей, який був аж солодким. Сама природа допомагала кволим дітям рятуватися.
Не дуже наїдайтесь того добра, діти! просила мати. Аби не зашкодило вам.
Господи милосердний, не дай загинути нам, поверни до життя, молилися ті, хто не впав під смертельною косою голоду.
Схудлі, бліді діти тепер ходили до школи, у якій давали посьорбати юшку, аж прозору. Веселощів, як перше, бувало, між дітьми, не чути. Ані пустощів дзвінких, бо хлопчики і дівчатка подорослішали за цей страшний час: їхні душі облягав страх, аби не повернувся знову голод у їхні хати. Діти по-старечому обговорювали те, що чули в родині:
Чи це справді кінець голоду? Чи є надія на сівбу? Чи вродить? Чи будемо на осінь з хлібом? Не приведи, Боже, страхіття таке пережити знову!
Ходила і Софійка разом зі своїми ровесниками до школи. Вчилася сумлінно, і за це її хвалили учителі. Закінчувала цього року семирічку, і перед нею постало питання: куди йти після школи? Залишатися в селі? Скніти на ланці, як мама, чи гибіти на фермі, як батько?
Уже був початок літа, надворі таке розливалося тепло, сонце гралося з листочками у їхньому вишнику, співали, не втихаючи, пташки. Дівчинка рвала вишні, раз по раз смакуючи ними і щось собі мріяла:
А гарний Терещенків старший син! Усі дівчата зі школи на нього задивляються. А він однак до них на хутір приходит
ь, кличе на човні покататися. Софійка так і не може збагнути, чи він із-за подруги їх обох на човен запрошує? Чи, може, через неї? І засоромилася своїх думок, бо хто ж із сільських дівчат не мріє про нього, такого красеня. І вчиться найкраще за всіх, і не дере носа, хоча батько директор школи, а мама учителька. У школі старшокласниці особливо та й, ніде правди діти, всі школярі були закохані в учителя Федося Петровича: зачаровані його глибокими знаннями з математики, фізики, слухали-вбирали в себе таємниці точних наук, старалися в усьому бути на нього схожими: він шанобливо і з любовю ставився до учнів, поважав їхню особисту думку, ніколи не навязував свою. Міг говорити із відмінниками і зі слабшими школярами з рівною повагою і розумінням. І такими ж добрими, чуйними, розумними були і його сини Борис і Юрій. Вони не хизувалися своїм походженням з інтелігентної родини, не гордилися глибокими знаннями, а були хорошими друзями сільським своїм одноліткам.