Навіщо їм знати. Нащо згадувати при хаті його грішницю бабу, колишню активістку. Вона й так покарана Богом і ще каратиметься не в одному коліні.
А внуки нехай не відають зла ніколи, розхвилюється бабуся. Не приведи, Господи, пережити те, що пережили ми і наші діти. Сохрани і помилуй нас, грішних!
І спогади, непрохані і страшні, насідають чорним гайворонням на
душу
*
* *
Софійчині та Павликові батьки працювали в колгоспі, на трудодні їм давали дуже мало і тому родина, як могла, вибивалася із злиднів і нестатків: обробляли город біля хати, держали корівчину, яка їх годувала усіх. Хоч бідно, але якось жили, батьки дбали про освіту дітей, продавали городину та трошки молока, щоб взути вдягнути дітей до школи.
Гірко працюючи, сімя, так як і решта односельчан, не змогла виконати план хлібозаготівлі. У селян почалися обшуки, не проминули вони і хати Волосенків. Одного дня прийшли до них «уповноважені» разом із «штурхачами», так називали тих, що гострими прутами тицяли усюди шукаючи сховане. Завзято вишукали в них всі схованки зерна та продовольства: і в лежанці, і під кагелкою на печі, викинувши навіть малого Павла, що грівся, тремтячи з голоду і холоду. Забрали все, що знайшли.
Залишилися Волосенки без зернини хліба, швидко зїли картоплю, закопану в садку, і навіть лушпайки доїдали з неї, вишкребли замели засіки від зерна. І все частіше погляди їх зустрічалися на грубі, де сховали дороге, ще дівоцьке материне намисто.
А що, Андрію, прийдеться міняти? наважилася першою Олександра
Так шкода, нехай би дівчина його носила, обізвався батько Андрій. Може, обійдемося?
Доварюю останні лушпайки. А що будемо робити поті
м? Люди їдуть у Росію, міняють одежу на хліб. Їдь і ти, може, встигнеш вернутися та порятуємо дітей наших.
Провела з дітьми чоловіка до залізничної станції і побачила, що не лише він один сьогодні вирушив у невідому далеку дорогу. Кожен, вхопившись за мішок зі скарбом (що найдорожче було в хаті), у якому лежала надія, якнайшвидше хотів добитися до тієї Росії, що приманювала хлібом порятунком, і повернутися до голодних дітей.
Коли батька із іншими чоловіками проковтнув товарний вагон, поверталися пригнічені, заплакані, до хати:
Чи діждемося? Чи не вбють його бійці загороджувального загону , чи не пограбують, не обкрадуть по дорозі? Чи добється до хліба? Чи повернеться живим?
Матір щодня гонили на роботу, вона через силу ішла, щоб одержати пайку і принести дітям. Сама ж ледь пересувала ногами.
Софійко, завтра підеш на поле зі мною. Боюся, що не донесу вам хліба, бо можу додому не дійти.
До обіду ледве доробили: кожен буряк, навіть і найменший, здавався непосильним тягарем. Аж ось ударили в рейку: «Обід» Знесилені, голодні, ледве тримаючись на ногах, рушили до підводи із бідоном, у якому була аж прозора якась юшка. Софійка посадила маму на купі буряну, а сама стала в чергу за «обідом» Люди позаду сердилися: «Чого береш на двох, а ми жди!». Та вона стерпіла образи, взяла пайку і принесла матері: «Їжте, мамо, нам же до вечора треба доробити». Мати крізь сльози давилася юшкою, аби лише не хвилювати доньку. Щоб маму хоч якось потішити, після обіду дістала з-під рукава скибочку хліба:
Це Павликові, мамо, він зрадіє.
А ти ж, доню, що, сама хліба не їла? кволо обізвалася Олександра.
Я юшку виїла всю, з мене досить, я вже немаленька, потерплю, відповіла дочка. І як мрію, що носила останні тижні, повіла неньці: «А там і тато скоро приїде з хлібом. К
ажуть, з Росії наші привозять отакенні-о хлібини!». І показала руками, який той хліб, що привезе батько Мати лише гірко усміхнулася:
Якщо живим вернеться і привезе яку хлібину, то на скільки її вистачить?
Щодня, ідучи на поле і повертаючись із нього, мати з донькою наштовхувалися на мертвих. Вони лежали на вулицях, на греблі, на Великому шляху, у березі над ставком Грабарі з похоронної команди не встигали їх збирати і відвозити на цвинтар, не встигали всіх вкидати у вириті могили.
Часом поряд із мертвими опинялися на грабарці ледь живі односельчани, які просили не забирати їх, бо вони ще живі!!! Та дядькиграбарі не слухали: «Нам однаково за тобою взавтра їхати. То чого крутитися даром, заберемо тебе сьогодні, хіба тобі не однаково вже? Мертвий ти, опухлий, і єсть уже мертвий!» А баба Миниха так уже благала, опинившись на возі, що грабарі не видержали та зняли її з воза: «Дурна, що ти просишся, валяйся, завтра заберемо!». Прожила вона до глибокої старості і любила зі слізьми розказувати, як відпросилася від видимої смерті.