Пішки добралася у Звенигородку. Вирушила уночі, щоб до ранку дійти до тюрми. Добилася до самого начальника, уперто чекала і просила вартових, щоб дозволили віддати листа особисто йому в руки.
Він зявився десь уже після обіду. Олександра слізно благала, аби взяв цього листа до уваги. Здивований наполегливістю жінки, начальник все ж таки прочитав його, глянув на підписи:
Ти знаєш, жінко, що хто сюди потрапляє, тому один шлях на Соловки.
Але ці підписи односельців Хто тебе напоумив зібрати їх?
Сама, сказала упевнено.
Знать, розумна вдалася, нічого не скажеш.
У його голосі бриніла недовіра.
Він пішов, кинувши на останок:
Не стовбич тут. Іди, звідки прийшла.
Уже пізнім вечором добралася на хутір. Діти обоє, і Софійка, і Павлик поприпадали до мами. А вона вже дала волю сльозам. Вони лилися і лилися рікою, і не було їм спину.
За що? Чому? Що він не так зробив? Чому від роботи відірвали і від сімї батька? Який з нього ворог? Як тут не вбють, то пропаде в далекому Сибіру, а діти сиротами зостануться.
А через день Андрій став на порозі рідної хати, змарнілий, аж чорний.
Діти зраділи, листочками тулилися до тата.
Слава Богу, минула лиха година. Тепер нам одна дорога до цього Созу, щоб він був їм запався. Коней забрали, однак уже не будеш хазяйнувати, як раніше, казав брат Юхим. Бачиш, я раніше дотумкав, що й до чого, то хоч не шарпали мене й сімю.
Схилив голову на груди Андрій, важку від гірких і пекучих думок, від безнадії:
Поле, рідне поле, не обробляти мені більше тебе, нові хазяї гребуть усе в свої руки. Та чи любитимуть земельку так, як я любив?
Болюча і пекуча сльоза впала на руки вчорашнього господаря.
* * *
Розійшлися Харитонові діти і вся рідня по роботах, хто куди, аби лиш на вислання не потрапити. Олександра і Ївга на ланку. Андрій до волів, Василь на конюшню, Михтід гній на поле возити грабаркою, Оксень і Гнат до коней.
Слава Богу, хоч багатодітним сімям по корівчині дозволено держати та ще сяке-таке порося.
І за це спасибі: буде дітям на великий празник скоромне і ложка молока, яке активісти постановили здавати обовязково в молочарню, кожному призначивши норму.
Буває, зійдуться коли та й згадують і своє поле, і ліс, і пасіку з музикою трудящих бджіл
І Волосенки були такими, як ті бджоли, працювали, нікого не зобиджали.
Яке то щастя вийти в поле, дослухатись до шелесту жита-пшениці, вдихати запашний дух налитого добірним зерном колосу, ждати, коли достигне, щоб вижати і змолотити!
І тепер, коли сходяться, іноді, сусіди на оденки, солома, яку вносить Андрій до хати, нагадає не раз ниву, що розкошує достигає під лагідним сонцем. Зітхне не раз чоловік та й старається відігнати солодкі спомини, просить жінку:
Заводь уже пісню, Сашко (так він любив її називати), а то на душі чогось важко.
*
* *
Пройшли десятиліття Уже й онуки повиростали, але не забувають діда Андрія і бабусю Олександру.
Бабусю, не чули, як там мій однокласник, як його здоровя? всякий раз, тільки-но прибіжить на хутір онучка запитує стареньку про свого однокласника, Сергія, який повернувся з армії інвалідом.
Не чула, бо звикла так казати завжди. Знала ж бо, що дівчина неодмінно побіжить провідати хлопця, що живе сам.
Такою жалісливою вродилася. Та воно й добре, що чутливе серце має
То я збігаю, провідаю, може, йому що з ліків купити треба.
То біжи, дитя, не заперечує ніколи бабуся.
А то якось прибігла вся в сльозах. Видно, що й по дорозі плакала.
З Сергієм велика біда. Так опух весь, що й не впізнати.
Руки, обличчя такі, неначе їх хтось накачав і вже почала шкіра тріскатися.
Ой, Господи, то що ж робити? злякалася баба Саша.
Я зараз біжу в село і до ФАПу. Викличу лікарів, нехай його візьмуть у лікарню, може, ще встигнуть урятувати.
В Олександри по щоках покотилися сльози: жалко хлопця.
Забрали Сергія в лікарню, добре там підлікували, тепер уже ходить, купив мопеда і перші огірочки з городу повіз своїй рятівниці, як потім їй хвалилася внучка. А згодом йому й пара знайшлася, слава Богу, із сусіднього села.
Баба Саша ніколи не говорила внукам про те, що хата, у якій живе Сергій, її батьків і город, на якому він любить працювати, також.
Навіщо їм знати. Нащо згадувати при хаті його грішницю бабу, колишню активістку. Вона й так покарана Богом і ще каратиметься не в одному коліні.