Сани легко ковзали засніженою дорогою. Обабіч дороги піднімалися снігові кучугури, у яких навіть ховалися придорожні кущі. Сліпило низьке січневе сонце, від чого сльозилися очі. Попереду вже виникли перші хати Перетина. Після того як Яків віддав свою господарку під читальню «Просвіти» за суто символічну суму (як виявилося, просто так передати у постійне користування можна було лише через юриста, а це була клопітна робота, тому всі згодилися на варіанті оренди за суто символічну одну польську марку), його туди більше не тягнуло, він не ходив навіть на вечори, котрі організовувала молодь. Усе його життя тепер протікало на лісничівці, причому потроху він відібрав у Василя Вовка першість бути центром подій: якщо раніше саме кузня була тим місцем, де, бувало, обговорювалися й вирішувалися сільські проблеми, то тепер це відбувалося на лісничівці.
Проїжджаючи повз склеп Гутмана, Яків зауважив господаря. Той порався на обійсті, розгрібаючи сніг, що насипав за ніч. Почувши скрип від полозів саней, Моше підвів голову. Упізнавши Якова, він відклав убік лопату.
Чи не погордує пан гайовий запрошенням посидіти у бідного Моше? запитав він.
Смоляр зупинив коней і здивовано поцікавився:
А чого ти бідний? Здаєтьсьи мені, що тілько ми удвох в селі можемо сказати, що маємо пеньонзи!
Пеньонзи? Та хіба то гроші? Вчора моя Лея випадково розірвала сто тисяч марок. То я навіть не сварив її! А що буде далі? Казали, що вже виділи десять міліонів вкупі. То що, я маю сварити свою Лею за якихось сто тисяч?
Ці слова підняли Якову настрій. Він зійшов з саней, завязав віжки на плоті.
Ну, якщо запрошуєш, то гріх сьи відмовляти! сказав він. Тим більше що пеньонзи я маю, можу позичити бідному Моше.
Гутман підняв руки.
Та хіба я через те кличу вас! Запрошую розділити мою велику радість.
Радість? перепитав Яків.
Він спробував згадати, яке свято має на увазі Гутман. Свято Кущів, здається, вже давно минуло, але до жидівської Пасхи ще далеко. Зрештою, знання Якова про жидівські свята на цьому закінчувалися.
Так, радість у мене! Мій Шмунь женився і привів додому молоду дружину!
Почувши таке, Яків зупинився здивований.
А чому ніхто про то не знає? запитав Смоляр.
Моше тут один. Кому він має хвалитися? Хіба що Василеві Вовку і вам! А вас, пане гайовий, я поважаю!
Ну, тоді точно гріх сказати «нє»! Треба ж сказати молодим «на щастя»!
У нас кажуть «мазл тов!» мовив Гутман.
А що то значить?
На щастя!
Що ж, на щастя то на щастя!
У супроводі Гутмана Смоляр зайшов до склепу. За прилавком у незмінній кіпі стояв щасливий Шмунь, і було видно, що сьогодні тут не його місце, але єдиний син Моше все ж не міг не послухатися батька. Побачивши іменинника, Яків підійшов до Шмуня і потиснув йому руку.
Я не знаю, що жиди кажуть у таких випадках, але гадаю, що коли побажаю щастя, то нічого поганого не буде!
Данкен дір! відповів здивований Шмунь.
Як звати твою суджену? поцікавився Яків.
Хава!
По-нашому
Єва! підказав Моше.
Він запросив Якова до столу, що стояв збоку. Невдовзі перед Моше з Яковом зявилася пляшка горілки з закускою. Шмунь скромно продовжував стояти за прилавком. Не знаючи, чи можна запрошувати винуватця цього застілля до столу, Яків не став навіть нагадувати про це, слушно припустивши, що господар знає, що робить.
Коли першу чарку було випито за молодих, а за нею другу й третю, розмова непомітно відійшла від причини запрошення Якова, і Моше повідав про свою проблему.
Шмунь женився, Голді через два роки буде чотирнадцять, а ви знаєте, що таке у нас чотирнадцять років для дівчини? Вона може вийти заміж! Я не знаю, чи то буде через два роки чи пізніше, але сімя Моше поповниться.
Тобто ти хочеш ставити нову хату! здогадався Яків. І тобі треба лісу!
Моше Гутман винувато знизав плечима. Мовляв, хочу не хочу, але треба! Яків усміхнувся, розгадавши хитрість Гутмана, але сприйняв це спокійно: з подібними проханнями до нього зверталися часто.
Ну, як треба то треба! Мені що ліс не мій, я тілько дивлюсьи за ним. Підійди до мене десь Смоляр хотів сказати «в суботу», але вчасно спохопився. На днях. Поговоримо.
Дякую, Якове! Моше не залишиться в боргу!
До речі, про «пеньонзи»! спохопився Яків. Був я у Камінці, там у повітовій раді мені сказали, що скоро будуть нові гроші.
То які? стривожено запитав Моше.