Дякую, Якове! Моше не залишиться в боргу!
До речі, про «пеньонзи»! спохопився Яків. Був я у Камінці, там у повітовій раді мені сказали, що скоро будуть нові гроші.
То які? стривожено запитав Моше.
Казали, що золоті чи то злоті.
Колись уже були злоті. Ще за першої Польщі[5].
Тепер вернули.
А що буде з марками?
А тобі дуже шкода? здивувався Яків. Багато їх маєш?
Гутман повів плечем.
Та багато не багато, але і тих шкода! невизначено сказав він.
Казали, що будуть міняти. Один злотий на два міліони марок[6]. Але, Мошку, щоб поміняти, треба ще до Камінки доїхати.
Яків Смоляр підвівся з-за столу.
То я чекаю тебе в кінці неділі, нагадав він. Дякую за стіл, але мені треба їхати.
Він ще раз кивнув Шмуню і залишив склеп. Треба було їхати додому, але у нього була ще одна справа.
І Яків повернув на сільську дорогу. Зупинився перед брамою Ребриків. На гуні він побачив самотню постать Галини, чималенький живіт якої підказував, що скоро родина збільшиться.
Галино, а поклич-но тата! сказав, привітавшись, Смоляр.
Тато в кузні, повідомила Галина. Там усі наші.
«Усі наші» могло означати лише одне: Василь із зятем Данилом чаклують над черговим замовленням, а малий Богдан їм допомагає.
Яків нагнав коней і невдовзі вже був біля кузні. На його здивування, роботою там і не пахло, зате на обійсті зібралися всі Вовки, включаючи і зятя Романа Панаса. Чомусь Яків не здивувався, коли ще здалека почув голос Юстини Солтис. Жінка, як завжди, не минала нагоди присоромити сина за те, що залишив її з батьком самих, і «пройтися» по невістці Галині, яка «чарами приманила до себе Данила». Щоправда, зараз Галини тут не було, тому весь негатив дістався Данилові.
Яків Смоляр застав лише кульмінацію вистави, коли всі головні слова були сказані, природно, своєї мети не досягли і залишалося тільки почути фінальну сцену. Як завжди, цю «честь» Василь не довірив нікому.
Юстино, і тобі не надоїло? майже осудно мовив він. Та ти подивисьи на себе! Від тебе, як від ядовитої змії, бризкає отрута. Чого ти сьи хочеш добити? Що після таких слів твій син кине свою жінку, яка має скоро народити, і вернисьи до тебе? Я нікого не тримаю коло себе, але прийняв його як сина. Не зятя, а сина! А ти? Подивисьи на себе! Ні дочки, ні сина коло тебе нема! Ви ж з Лукою лишилисьи самі! Хто вам колись горнятко води піднесе? А хто тобі очі закриє, коли настане час? Юстино, Юстино! Не про то ти думаєш!
Василь Вовк не кричав, не підвищував голос, що само по собі було незвично, лише неголосно говорив, але саме цей спокійний тон найбільше бісив Юстину. Вона зрозуміла, що свого не добилася (як, зрештою, кожного разу), лише кинула наостанок: «Не треба мені нічиєї помочі! Сама принесу собі води!», востаннє подивилася на принишклого Данила і залишила обійстя.
Усі полегшено зітхнули. Гнат Вовк з Романом повернулися до стайні дороблювати свою роботу, напевне перервану приходом сусідки, а Яків нарешті зліз із саней. Він узяв в руки чималий мішок і передав Василеві. Це було замовлення купити у Камянці потрібний для роботи реманент.
Весело тут у вас! тільки й сказав Яків.
Ти пропустив найцікавіше, мовив Василь Вовк.
Яків махнув рукою.
Пусте! Я і так знаю, що було!
Василь віддав зятю Данилові привезене, сказавши викласти у кузні й знову роздути вогонь, який, певно, вже встиг згаснути, а сам вийняв файку і закурив:
Як там у місті?
А що з ним сьи стане? Стоїть! відповів Яків. Ти знав, що Мошко сина женив?
Знав. Ще вчора, відповів Василь.
Звідки?
Мошко покликав мене до себе, щоб похвалитисьи. Посиділи, випили
Просто посиділи й випили? обережно поцікавився Яків.
Та нє. Мошко хоче ставити хату Шмуню, то й питавсьи за залізо.
Почувши таке, Яків Смоляр голосно розсміявся. Здивований такою реакцією, з кузні визирнув восьмирічний Богдан.
Що таке? не зрозумів Василь.
Та я якраз тоже їду від Мошка, де він хвальвсьи мені Шмунем і питав за дерево, пояснив Яків.
Цього разу засміявся Василь.
Мошко день не прожиє, як не скористає! констатував він. І як? Добившсьи свого?
А в тебе?
Ну, залізо завжди йде за деревом! Буде що скріплювати, нароблю й заліза!
Василь пустив дим.
Левко написав письмо, говорив він. А в письмі прислав знимку. Він з жінкою і внучкою. Казав, що, може, десь приїде родиною. Хоч онучку зовиджу! А то тьижко, коли діти далеко.