(Михайлові Грушевському так і не вдалося видати шостий том «Історії української літератури», як і закінчити «Історію України-Руси». Дійшовши у своїх дослідженнях до часів Богдана Хмельницького, він спробував зобразити історію дещо інакше, аніж це передбачала ідеологія комуністичної партії. Це й стало причиною того, що останній, десятий, том вийшов уже після смерті автора.
Шостий том «Історії української літератури» побачив світ тільки у 1995 році.)
1924
5
Початок року ознаменувався в Польщі такою небаченою досі інфляцією, що люди воліли взагалі не мати справи з «живими» грошима. На початку січня за міфічний долар бо мало хто уявляв, як він узагалі виглядає, давали фантастичні десять з чвертю мільйонів польських марок. Банк просто не встигав за такою інфляцію і безперестанку друкував банкноти дедалі більших номіналів.
Напевне, єдиними, хто скористав з цього, були осадники. Вони отримали від держави під невеликі відсотки кредити на закупівлю худоби, інвентаря та матеріалів для будівництва, а гіперінфляція зїла не те що відсотки, але й сам кредит.
Жителів Перетина проблеми з польськими «пеньонзами» хвилювали мало. Вони вже давно звикли обходитися продуктами своєї праці, і навіть коли хтось їздив на базар до Камянки, то й там панував натуральний обмін просто ніхто не знав, скільки саме сьогодні коштує пшениця чи порося: пять мільйонів польських марок чи лише чотири з половиною. Щоб не переплатити чи, навпаки, недоотримати, згадали ще передвоєнні «тарифи», коли за якийсь конкретний товар можна було купити інший.
Але навіть у такому випадку охочих займатися подібною «комерцією» було мало, тому здебільшого всі сиділи вдома. Коли ж до перетинців дійшла чутка, що старі гроші мінятимуть на нові, грошова торгівля зникла зовсім.
Уперше відомості про нові польські гроші із давно забутою назвою «злотий» перетинці почули наприкінці січня. І привіз їх до села Яків Смоляр.
Зима 1924 року видалася сніжною, тому до Перетина можна було доїхати лише на санях, а до лісничівки, де осіли Смолярі, й поготів. Специфіка роботи гайовим змушувала Якова Смоляра хоча б раз на місяць бувати у повітовому місті. Зрештою, це виявилося не таким уже й обтяжуючим обовязком: майже кожного разу Яків підбирав дорогою когось із односельців, та й візити до міста зазвичай закінчувалися тим, що він привозив додому чергову зарплатню.
Щоправда, сьогодні попутників не було, і всю дорогу Якова ніхто не відволікав від думок. А вони були невеселі
«Тату, я єстем поляк»
Ці слова із синового листа краяли його душу. Яків узагалі-то навіть спокійно поставився до рішення Михайла спочатку оженитися на польці Касі, а пізніше залишитися жити в якомусь незнайомому місті. Батько сприйняв це майже як належне: свого часу він сам забрав свою Олену чи не з-під вінця і також не питав згоди батьків, тому Яків нічого поганого не бачив у діях найстаршого сина.
Але
«Тату, я єстем поляк, бо зараз ми всі жиємо в Польщі і тому всі є поляками».
Яків дивувався таким словам сина, неначе не він їх писав, неначе за спиною Михайла стояв хтось, хто водив його рукою. Неначе і не воював стрілець Михайло Смоляр проти тих самих поляків, неначе не вбили вони його брата Миколу!
«Ви маєте дякувати новій владі за те, що вас поставили гайовим, бо не кожний русин може получити такий чин, лише ті, кому довіряють».
Оте «русин» остаточно переконало Якова Смоляра, що листа писав не його син. Вже не син. Не міг його Михайло таке писати!
Наприкінці листа батькам було повідомлено, що вони стали дідом і бабою й мають онука Тадеуша, котрого хрестили у костелі Святого Леонарда.
Саме таке закінчення і відкинуло усілякі сумніви у словах сина.
«Тату, я єстем поляк»
Цей біль Яків тримав у собі. Ніхто, навіть жінка, не знав, що твориться у нього в душі. Для Олени головним було те, що син живий, женився, став батьком і має свій магазин все те, чого б він не добився тут.
Сани легко ковзали засніженою дорогою. Обабіч дороги піднімалися снігові кучугури, у яких навіть ховалися придорожні кущі. Сліпило низьке січневе сонце, від чого сльозилися очі. Попереду вже виникли перші хати Перетина. Після того як Яків віддав свою господарку під читальню «Просвіти» за суто символічну суму (як виявилося, просто так передати у постійне користування можна було лише через юриста, а це була клопітна робота, тому всі згодилися на варіанті оренди за суто символічну одну польську марку), його туди більше не тягнуло, він не ходив навіть на вечори, котрі організовувала молодь. Усе його життя тепер протікало на лісничівці, причому потроху він відібрав у Василя Вовка першість бути центром подій: якщо раніше саме кузня була тим місцем, де, бувало, обговорювалися й вирішувалися сільські проблеми, то тепер це відбувалося на лісничівці.