Всего за 119 руб. Купить полную версию
Звичайно, десять тисяч дівчина не принесла, але й вкрадену тисячу також не повернула на місце, слушно припустивши, що батьки нічого не втратять, як і не помітять пропажі.
А зараз Марії просто хотілося, щоб Василь нікуди не їхав, залишився з нею, і вона згодна була жити з ним де завгодно: у батьків, тулитися і в хаті Василевого брата чи навіть у наймах у Павловського.
Але дівчина розуміла, що рішення коханого остаточне.
Я мушу йти, нарешті сказав юнак. Завтра зранє треба вставати. Дядько Семко казав, що відвезе до потяга. Прийдеш?
Прийду! пообіцяла Марія, швидко цьомкнула Василя в щоку й побігла додому.
Вона вже не хотіла нікого бачити, але тут, як на біду, до хвіртки вийшла мати.
На гульки пішла! строго запила вона. Нíчого сказати знайшла собі кавалєра!
Мамо, не починайте знов! огризнулася дочка.
А я і не починала! То наша дочка почала сама! В тебе нема ніякої поваги до батька. Хіба ти забула, що через Морозів натерпівся наш тато?
Мамо, то всьо неправда! пробувала заперечити Марія.
То значить, твій батько і твій брат брешуть, а твій Василь каже правду? Господи, і нашо нам таке горе у сімю? Одна дочка зрекласьи родини, а тепер друга робит так само! Один Степанко лишивсьи!
Про Степана родина не знала нічого від того дня, як його зустрів під Замостям Роман Панас. Відтоді минуло три роки; що сталося з сином, ніхто не знав, але півроку тому Тома попросив Антона Гул-лу щось дізнатися. Той, певно, нічого конкретного не повідомив, тільки обнадіяв Білецького, що відтоді, як завершилася польська війна, ніяких великих битв Радянська Росія не вела, тільки в Криму, але переконав Тому, що ніхто не буде перекидати війська з півночі на південь, якщо там є достатньо своїх. Невідомо, чи переконали такі докази Тому, але Катерина якось одразу заспокоїлася. Просто вона хотіла вірити, що з сином усе добре, тим більше що материнське серце підказувало, що так і є.
А Марії просто набридло сперечатися. Вона мовчки пройшла повз матір. Марія важко зітхнула. Їй дуже хотілося, щоб дітям було добре, але у них на те була своя думка
Серед тих, хто давав настанови майбутньому емігранту Василеві, не було Андрія Валька. Саме в ту хвилину, коли наймолодший Мороз прощався з Марією Білецькою, його шваґер заходив до склепу Гутманів. За стійкою саме стояв Моше. Появу такого нечастого відвідувача він зустрів звичною посмішкою, але з Андрієм у нього були непрості стосунки. Хоч розмова ще на початку проживання Гутмана в Перетині і була єдиною, все ж Моше не забував пересторогу, озвучену Вальком того дня.
Давненько ви не заходили до нас, Андрію! озвався Гутман. Усе в трудах! Хоч не можу не похвалити вас справа, котрою ви займаєтесь, потрібна. Повірте моєму досвіду!
Моше Гутман належав до кооперативу торговців, і навіть одного разу це врятувало його від банкрутства.
Так, роботи багато, але то потрібне діло! згодився Андрій.
То, може, щось хочете купити? з готовністю запитав Гутман.
Та ні, не нині!
Якщо не маєте пєньонзи[3], то я можу дати в борг!
Ні, не треба, а саме через борги я і прийшов до тебе!
Борги? здивувався Гутман. Щось я не пригадую, щоб давав у борг крам[4] Валькам!
Нам ні! Але половина Перетина купує у тебе крам у борг!
А що поганого я роблю? Моше розуміє, що не всі зараз мають пєньонзи, а як і мають, то вже завтра вони будуть простим папером. От і віддаю крам просто так, але записую до зошета. Будуть в людей пєньонзи віддадуть, не буде що вже зробиш!
Слухай мене, Мошку, що я тобі скажу! мовив Андрій Валько. Те, що ти пішов на таке, я можу тілько тебе похвалити. Але я повторю: половина перетинців є у твоєму зошиті. Так може тягнутисьи довго, але до того часу, поки буде всьо добре. Як-но станетьсьи якась буча, боюсьи, що всі твої довжники згадають про твій зошит. Ти вже забув про своє місто?
Моше Гутман спохмурнів. Він чудово памятав той погром у Кольбушові і вісьмох замордованих євреїв. Уже тут у спокійній обстановці він проаналізував те, що сталося, і дійшов неприємного висновку: більшість убитих мали так звані «боргові зошити», у яких вписували імена своїх боржників. А серед погромників були не лише польські жовніри, але й місцеві поляки із цих списків. І там дійсно ніхто не згадав би про ті зошити, якби не трапилась така «чудова» нагода.
Ви гадаєте, що те саме можливе й у Перетині? запитав Гутман.