То мені не грозить! Вуйко Іван казав, що в Америці є якийсь «сухий закон». Не можна пити.
І то добре!
Так вони проговорили добру годину, аж Василь раптом заспішив прощатися, пославшись на невідкладні справи. Хоч Олексі і хотілося довше поспілкуватися з братом, адже раптом виявилося, що за ці роки вони так і не поговорили серйозно, по-чоловічому, але зрозумів, що не лише він чекає на розмову.
З-поміж численних побажань, котрими супроводжувалося чи не кожне прощання перед далекою дорогою, розмова з Марією Білецькою стала для Василя найтяжчою. Дівчина так і не змогла зрозуміти, чому її нареченому так конче потрібно їхати аж за океан, щоб заробити грошей.
Вони зустрілися біля «їхньої» верби над ставком. Василь встиг попрощатися з усіма своїми родичами, отримати необхідні у таких випадках настанови, пообіцяти, що берегтиме себе і точно через три роки повернеться. Зрештою, щодо останнього, то у Василя просто не було вибору: карта вїзду до Америки, а, відповідно, і віза була чинною саме на три роки. Повністю поглинутий підготовкою до відїзду, до останнього дня Василь Мороз навіть не зміг спокійно поговорити з коханою.
Невже так конче треба туди їхати? вкотре говорила дівчина. Так далеко і так надовго?
Василь обійняв Марію і притиснув до себе.
Ну, не починай знов, Марійко! Ти ж знаєш, що їхати я мушу.
Але чому? не заспокоювалася дівчина.
Во, дивись! Ми сьи женимо. Куда ми підемо жити? До себе в хату не поведу. Там Олекса з двома малими дітьми, та й Ганя знов у тяжі. А з твоїми батьками я жити не буду! То куда нам йти? У прийми? Чи до поляка? Нє, до Америки ліпше! Та й зароблю грошей, вернусьи! Тоди ми і хату поставимо, і морґів купимо!
Марія зітхнула. Вона розуміла, що рішення Василя поїхати вже не переробиш, та й гроші витрачені великі, не вернеш, але все її єство противилося тому, що їм треба було розстатися.
А ти мене не забудеш? обережно запитала вона.
Василь посміхнувся. Дівчина цього не бачила, бо притулилася до його плеча, але відчула.
Головне, щоб ти мене дочекалася! сказав він.
А ти, значить, нє? відірвала голову від його плеча Марія. То тілько мені треба чекати, а тобі нє?
Ну про що ти кажеш? Просто у мене не лишисьи часу на різні гульки. Я туди їду не гуляти, а заробити грошей. Та й з ким мені там гуляти? З американками? Там, кажуть, багато негрів. То шо, я буду з ними гуляти?
Ці слова трохи заспокоїли дівчину.
А мене чого тоди не береш? усе ж запитала вона.
А тобі ще нема потребних років! Там беруть з двайціть одного.
Відповіді на подібні питання Марія, звичайно, знала, але щораз сподівалася, що все може змінитися у будь-яку хвилину.
А тобі не страшно їхати самому? запитала натомість.
Та чого самому? відповів Василь. Я буду не сам. Нас там багато.
Як то? Та з парафії крім тебе нікого!
Зато з цілого краю багато!
І Василь розказав, як проходитиме його подорож.
Нас зібрав Державний Уряд Посередництва Праці у Львові, говорив він. Там нас перевірили, чи маємо ми право на дорогу до Америки і хто нам його дав. От у мене був дозвіл від вуйка Івана Кандиби. То є мій далекий свояк і якби не запрошенє з заводу, де він робить, то я точно не попав би до Америки. Кого вже прийняв Уряд Посередництва, той зголосивсьи до Корабельного Товариства, через яке маємо їхати, щоби забезпечити собі місце на кораблі і піддатисьи лікарським оглядинам, чи здоровий. Тоди Товариство повідомляє, коли і де я маю прийти до перегляду до делєґата залізничного товариства, яке перевезе мене до Ґамбурга.
А то де? запитала вражена Марія.
В німцях. То є великий порт, звідки відпливають судна до Америки.
Звичайно, Василь Мороз говорив лише те, що знав сам і що довелося пройти, але його слова здалися дівчині чимось неймовірним, адже вдома розмови крутилися здебільшого навколо домашніх справ і загалом були буденними й нецікавими. Звичайно, іноді батько Тома повертався зі Львова із новинами, котрі виходили за щоденні рамки, але Марія не часто до них прислуховувалася: знаючи ставлення Василя до діяльності її тата, вона також не цікавилася тим, чим той займався. От і сьогодні тата знову немає вдома, поїхав до Львова до свого Товариства, залишивши всю хатню роботу на неї і маму. Щоправда, після кожної такої поїздки тато привозить багато грошей. Зазвичай вони з мамою тримають це все у секреті навіть від неї, Марії, але ніщо не могло сховатися від ока допитливої дівчини. Якось вона таки взяла одну купюру з чималенької купки і пішла з нею до склепу Мошка. Той повертів у руках однотисячну марку і відав назад ошелешеній дівчині. На її німе запитання Мошко відповів, що за такі гроші вона не купить нічого. Потрібно хоча б десять тисяч.