Але ж хочу знати! Хочу та й квит!
Мамо!
Ну?
Мабуть, у попа станів немає, бо якби були, він би такої, як у вас, спідниці не носив!
Та й дурний ти який! Ну, чи тобі не днаково, чи є в попа штани, чи немає!
Е, днаково! А цого він у спідниці?! Нема, мабуть!
І твердо я вирішив, що нема! Нема в попа штанів. Бо он тато в штанях, так вони спідниці не носять.
А я хоч і без штанів, так я ще малий.
І помилився!
У попа штани є.
І дізнався я про те незабаром.
Якось раненько жену на поле гуси, а тітчин Одарчин Панас гукає:
Остапе! Бізи сюди, сось ізказу!
Аж залопотів. І гуси кинув.
Со?
А в нас у коморі попові стани висять. Уцора нас Іван та Омельків Михайло насого попа в Пріськи застукали. Так він стани забув. А вони стани забрали та й принесли!
Покази! Ґудзика дам!
Замкнені!
Ти бре! Хіба в попа стани є?
Ну да є! Якби не було, не забув би в Пріськи!
«Диви, думаю собі. Штани в попа є. А навіщо ж спідниця?»
Ага!
Пригнав гуси додому.
Мамо!
Га?
Ага! Тепер я взе знаю! У попа стани є! Він у Пріськи забув! А со він спідницю носить, так то соб од Пріськи тікать, так соб не видко було, со він стани там забув.
Ну й били ж мене!..
За дітей
Племінниця в мене є, Лялька
Читати вже оце навчилася. І страшенно любить читати газети.
Бубликом не годуй дай газету.
Не встигнеш додому прийти, миттю тягне з портфеля свіже число, сідає важно так і ніби якусь державну справу вирішує: поважно так смакує
І що ж би ви думали? Зіпсували газети мою племінницю.
Дочиталася до того, що тепер увесь час ходить та все:
Негарні, дядю, тепер люди які пішли. Злі, дядю, тепер люди пішли Мучать люди людей
Звідки це ти, Лялю? Що скоїлось?!
У газетах он що пишуть!
Що пишуть? Де ж там таке пишуть?
І вчора пишуть І сьогодні пишуть І позавчора пишуть
Де? Що пишуть? Що ти там таке погане вичитала? Де там люди негарні?!
Негарні, дядю, люди!
Та чому вони негарні? Що вони такого злого роблять?
«Підтягують» одне одного, а потім «розкачують»!
Що ти мелеш? Хто кого «підтягує»? Хто кого «розкачує»?
А ось читайте: «Треба підтягтися!»
Ну, так що?
А далі он: «Та розкачайтесь же, товариші! І інших розкачайте!» Бачите, які то люди. Підтягнуть, а тоді ще й розкачують! А як, дядю, це роблять? За шию? На оривку? А потім за ноги та й гойдають? А воно ж болить і вас, дядю, розкачують?
Та то ти не так розумієш Ніхто нікого не розкачує
А нащо пишуть?
Та то так, щоб люди розкачувались, щоб люди підтягувались! Щоб люди Одне слово, щоб ну, підтягувались! Розкачувалися щоб А як самі не хотять, треба їх підтягти й розкачати Одне слово Розумієш?!
Ну да! Я ж і кажу! Злі люди І мене, як виросту, розкачуватимуть та підтягуватимуть?.. Я не хочу! Я краще вмру!
Та ніхто тебе не розкачуватиме! Дивись, причепилась! Іди чай пий! То не про тебе там пишуть То такі слова є Ну й ухопилися за ті слова й пишуть Нема кращих слів А вони не страшні Ніхто нікого не підтягує
Вишневі усмішки сільські{35}
Памяті матері моєї, бо їй першій усміхнувся я
Подорожні враження
Традиційно почнемо. Як і всякий порядний «власний кореспондент».
Різниця тільки та, що всякий «власний» пише свої подорожні враження за два приблизно тижні до відїзду, а я не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже на місце «капітального ремонту».
Я, мабуть, мину, як я до вокзалу їхав. По-перше, це для вас не дуже цікаво, а по-друге, я не їхав, а йшов, пильно придивляючись, щоб по дорозі хто не хапнув з таратайки клунка з речами. Отже, за той час враження не було ніякісінького, крім «клунка». А клунок так воно завжди клунок.
А далі вже пішли й «враження»
Чимале враження на мене справили два грізних запитання дебелої молодиці, що стояла на східцях у вагоні з коромислом в руках.
Перше запитання це: куди я пру, а друге: чи не повилазили в мене очі.
Я галантно відповів, що «пру» я в вагон і що очі в мене поки що на місці.
На все це резолюція молодицина була така:
Чорти їх тут носять!
Але спасибі «чортам». Вони таки внесли мене в вагон, розсунули по дорозі ще з пять молодиць і посадили скрученим у чотири погибелі на власний клунок.
Доки вдарив третій дзвінок, дихання в мене збільшилося на 10, а пульс на 2030 за хвилину.