І «знімайсь» моментально. І натхнення з переляку розвіялось.
Тут і стає в пригоді картопля.
Так було й зо мною. За хатою недалеко картопля, на підметі коноплі. Сядем собі: вітер віє, сонце гріє, картоп линня навіває думки про Всесвіт, про космос, про соціалізм.
І все думаєш, думаєш
Аж поки мати не крикне:
Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?!
З того ото й пішло. З того й почав замислюватись. Сидиш і колупаєш перед собою ямку все тебе вглиб тягне. А мати було лається:
Яка ото лиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!!
Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, тоді ото ямки колупаєш, то погирить тебе в вишину, на простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобці драти або на вербу по галенята.
Конституції я був нервової, вразливої змалку: як покаже було батько череска або восьмерика моментально під ліжко й тіпаюсь.
Я тобі покажу бантини! Я тобі покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нічого. А то ж покалічишся, сукин ти сину!
А я лежу було під ліжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: «Господи! Чого тільки не доводиться переживати через ту літературу?!»
Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події) на моє літературне майбутнє, твердо врізалася в память одна: упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь убік! А я лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мені тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло.
Отак між природою з одного боку та людьми з другого й промайнули перші кроки мого дитинства золотого.
Потім оддали мене в школу.
Школа була не проста, а «Міністерства народнього просвєщенія». Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тоді «комплексна система» була, і ходила вона завжди, коли було треба, і ніколи люто.
Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний? Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. І бачите, як пише? «Як муха дише». А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?
У цей саме час почала формуватися й моя класова свідомість. Я вже знав, що то є пани, а що то не пани. Частенько-бо було батько посилає з чимось до барині в горниці, а посилаючи, каже:
Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку.
«Велика, думав я собі, значить, бариня цабе, коли їй ручку цілувати треба».
Правда, неясна якась ще тоді була в мене класова свідомість. З одного боку цілував барині ручку (явна контрреволюція), а з другого клумби квіткові їй толочив. А раз заліз на веранду і понабурював у хатні квіти (явні революційні вчинки).
Чистий тобі Мандональд. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша.
Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є.
І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залізу під панську веранду та й шепочу:
Пожди, експлуататоршо! Прийде жовтнева революція! Я тобі покажу, як триста літ із нас і т. д. і т. ін.
Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Провчився я там три роки, скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:
Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде.
Повіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а платні він у поміщиці діставав вісімнадцять чи двадцять карбованців на місяць. Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу.
Отут мені й повернути б було на «неокласицизм», бо вчилися ми разом із М. К. Зеровим{1}. Так я не схотів. Самі ж знаєте, неокласиком бути силу треба терпіння. Читай Горація, Вергілія, Овідія{2} та інших Гомерів{3}. А бути сучасним письменником значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені. Так що наші з М. К. Зеровим стежки розійшлися. Він на Рим, я на Шенгерієвку.