Остап Вишня
Мисливські усмішки
Збірка
Моя автобіографія
У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ Божий і потім років, мабуть, із десять підряд мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.
Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині.
Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько був за прикажчика.
Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку колиска з вервечками, з другого боку материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш і ростеш собі помаленьку.
Зявився я на світ другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене років на півтора.
Так ото й пішло, значить: їси ростеш, потім ростеш їси.
Батьки мої були як узагалі батьки.
Батьків батько був у Лебедині шевцем і пив горілку. Мате рин батько був у Груні хліборобом і пив горілку.
Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:
Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було!
З горілки померли, Царство їм Небесне!
Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й памятаю, що частенько було батько казав матері:
Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Хіба ж так, як оце ти, пють?! Царство Небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.
Про діда (материного батька) балачок зовсім не було. Не любили, очевидно, того діда зовсім. Далеко пізніше я довідався, що він хотів був повіситись, та не пощастило йому того зробити, так він узяв та й умер от білої-білої, як буває білий сніг, гарячки.
А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.
За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись Милосердному.
Коли, було, хто з сусідів натякне батькові:
Чи не припинили б ви, Михайле Кіндратовичу, часом діточок?
А батько йому на те:
Нічого! Господь дав дітей, дасть і на дітей.
Помер батько 1909 року, на пятдесят восьмому році свого плодотворного життя.
І як згадує, було, мати про покійника:
Скільки це є вже, дітки, як наш батько помер?
Та вже, мамо, літ із десять.
Замислиться, було, матуся і прокаже:
Це б у вас іще було братів та сестер штук із шестеро. А в мене б усього було б оце діточок Скільки, дітки?
Двадцять троє, мамо.
Еге ж. Двадцять троє Ох-хо-хо! Хай царствує покійничок.
Почав, значить, я рости.
Писатиме, сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу.
Справдилося, як бачите, батькове пророкування.
Але, нема де правди діти, багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося.
Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.
Що проста людина? Живе собі, проживе собі, помре собі.
А письменник ні. Про письменника подай, обовязково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері під цицею й плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.
А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».
Бо письменники так, спроста, не бувають.
І от, коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.
Підскочать оті явища і записала людина.
Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа, а в українського письменника картопля, коноплі, буряни.
Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бурян, чи коноплі амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.
І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати?
Зразу ж мати пужне:
А де ж ти ото сів, сукин ти сину!? Нема тобі за сажем місця?!