Зіньківську школу закінчив я року 1903, з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.
Та куди ж мені в ті чиновники, коли «мені тринадцятий минало»{4}.
Приїхав додому.
Рано ти, каже батько, закінчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.
Та й повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».
Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матірю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав.
Так й залишився в Києві. Та й закінчив школу, та й зробився фельдшером.
Фельдшер з мене був непоганий, бо зразу ж закапав одному хворому очі нашатирним спиртом замість цинкових крапель.
Про гонорар од того хворого говорити не буду.
А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.
Війна застукала мене на залізниці, де я хоробро захищав «царя, престол і отечество» від ворогів зовнішніх, фельдшерувавши в залізничній лікарні.
Як ударила революція завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради{5} в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти»{6}, з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну раду, з Центральної ради на зїзд, із зїзду на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають, там і я! Де говорять, там і я! Де засідають, там і я! Державний муж, одне слово.
Громадянська війна.
Брав участь. Летить шрапнель, а я ховаюсь.
Весь тягар громадянської війни переніс. І в черзі по пайки стояв, і дрова саночками возив, і городи копав. А найтяжче було нести два пуди борошна з Лаври аж на Гоголівську вулицю, в Києві. «Собачою тропою» ніс, а потім Шевченківським бульваром. І кректав, стогнав, і сідав, і присідав. А таки доніс. Не кинув «здобутків революції».
Тяжко було, але «ми перемогли».
Ну, а потім підїхала «платформа», мене й посадили{7}.
Потім випустили, але я вже з «платформи» не злазив. Нема дурних.
Книга, що найсильніше на мене враження зробила в моїм житті, це «Катехізис»{8} Філарета{9}. До чого ж против на книжка! Ще якби так прочитав та й кинув, воно б і нічого, а то напамять. А хай їй грець! Найдужче вона мені втямки далася.
Книжки я любив змалку. Памятаю, як попався мені Соломонів «Оракул»{10}. Цілими днями сидів над ним та кульку з хліба пускав на оте коло з числами різними. Пускаю, аж у голові макітриться, поки прийде мати, вхопить того «Оракула» та по голові трах! Тоді тільки й кину.
Взагалі любив я книжки з мякими палітурками..
Їх і рвати легше, і не так боляче вони бються, як мати, було, побачить.
Не любив «Руського паломника»{11}, що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться було мати, так у мене душа аж у штанях.
А решта книг читалося нічого собі.
Писати в газетах я почав у Камянці, на Поділлі, 1919 року, за підписом Павла Грунського{12} (Чого я був у Камянці, питаєте? Та того ж, що й ви!). Почав з фейлетону.
Часто мене запитують, де я мову свою взяв.
Мову свою я взяв з маминої циці. Це невичерпне джерело мовне.
Зверніть увагу на це, матері, і ваших діточок ніколи не доведеться українізувати.
Хто вивершив мову? Робота. Робота і вказівки А. Ю. Кримського{13} та Модеста Пилиповича Левицького{14}, що з ними я мав щасливу нагоду працювати і про яких я завжди згадую з почуттям глибокої подяки.
Жив я в Києві. В Харків «мене переїхали» 1920 року, в жовтні місяці, а в квітні місяці 1921 року почав я працювати у «Вістях» з Вас. Блакитним{15}.
У «Вістях» почав я працювати за перекладача. Робота серйозна, робота відповідальна, робота тяжка, бо доводилося-таки як слід пріти над газетними отими перекладами.