Рауль де Вандом передав Ізабеллі перстень та рукавичку, що мали символізувати ті землі, за які приносився омаж.
А тепер, мадам, дайте мені поцілунок вірності.
Ізабелла поцілувала праву руку Вандома. Традиція зобовязувала сеньйора повернути поцілунок васалу на знак взаємної вірності та довіри. Рауль встав зі свого крісла під балдахіном із синіми вандомівськими левами, подав руку Ізабеллі, допомагаючи підвестися, та повернув поцілунок у той спосіб, що не був у звичаї із дамами з міркувань пристойності у вуста. І в тому поцілунку не було нічого, що нагадувало б про поважність церемонії, взаємну вірність чи довіру. Це був поцілунок чоловіка, який понад усе бажав її як жінку. Потім він нахилився до її вуха та прошепотів:
Залиштесь на цю ніч у Шапель-Вандомуаз, мадам
Вона ледь помітно хитнула головою й так само тихо відповіла:
Я не смію, монсеньйоре, королева чекає на мене в Шиноні.
Вандом аж язиком цокнув від розчарування і провів її спраглим, повним жаги поглядом. Як би він не сподівався, що все скінчилося, він досі хоче цю жінку. Та ні, він хоче її втричі сильніше! Ізабелла схилилась у реверансі та поквапилась залишити залу. Ноги її підгинались, у очах замелькотіли метелики. Ізабелла почувалася ланню, яку загнав мисливець, а вона встигла в останню мить вирватись, проте цілковито усвідомлювала, що це ненадовго. Більше того: вона була певна, що сама хоче нарешті бути упійманою.
Вона їхала до Шинона, вже не помічаючи лагідності луарської весни, свіжих запахів молодої трави та терпких квітів. Перед очима стояв лише Рауль де Вандом, у темно-червоному оксамиті, у розквіті своїх девятнадцяти років, що діяв на неї, як чиста отрута. «Хіба може таке бути, що Бог дав у моєму житті цього чоловіка та таку слабкість перед ним, аби я себе згубила?» думала Ізабелла та відразу ж відкидала цю застережливу думку, як непотріб. Молодий Вандом здавався їй досконалим. Безперечно, він був дуже привабливим чоловіком, легковажні дами при дворі дофіна ладні очі одна одній повидряпувати за його прихильність. Ізабелла добре памятала його джурою зі свити дофіна: ще тонким, худорлявим, із темним хвилястим волоссям до пліч та замріяним поглядом світло-блакитних очей, напрочуд чистих, як у дитини. Тепер молодий Вандом, що від своєї посвяти в лицарі після битви при Боже рік провів у облогах та штурмах, вже мало скидався на куртуазного придворного. Він і виглядав зараз приголомшливо інакше: темне волосся дуже коротко підстрижене, як у солдата, від чого обличчя раптом здалося широким, вольовим, від природи світла шкіра пойнялася засмагою, а погляд круглих голубих очей став різким, упевненим, якому жінки нездатні чинити опір узагалі. От і вона не може
Королева Йоланда навіть не озирнулася до Ізабелли, котра після трьох обовязкових реверансів завмерла, схиливши коліно та опустивши голову. Вона продовжувала щось писати.
Розважте дофіна, моя люба, нарешті озвалась її величність, рукою даючи дозвіл підвестись і навіть не удостоївши гостю поглядом.
Розважити? В якому сенсі? Досі усміхнене обличчя Ізабелли зробилося сіро-білим, як крила нічного метелика. Від самої згадки про ковзкі холодні руки принца її почало нудити.
Мій син слабкий, я мушу знайти досить вродливу та розумну жінку, яка зробить із нього справжнього короля. Щоб витягла із нього усі страхи та сумніви. Тож позбавтеся свого вдовиного плаття й потрапте у ліжко дофіна якомога швидше.
Неймовірно! Королева без жодних церемоній наказує їй стати коханкою чоловіка своєї доньки?
Але ж, ваша величносте, коли все ж таки правда, що мій батько був коханцем королеви Ізабо, до якого жахливого гріху ви мене прирікаєте? прошепотіла Ізабелла побілілими вустами.
Йоланда нарешті відвела погляд від столу із паперами та подивилась на Ізабеллу. Її дуже бліді, голубі, гострі очі раптом примружились вивчаючи. Що ж, дрібка розуму, окрім латини, в її голівці є.
А ви розумієте, моя люба, чому найвродливіші дами Франції перебувають при дворі дофіна, а найчеснотніші у Буржі в колі моєї доньки? Ті дами, які хочуть бути при молодому веселому дворі, мають щось зробити для блага королівства. А найперше мені потрібно тримати тих усіх молодих гарячих йолопів, батьки яких загинули при Азенкурі, тут, біля дофіна. Нехай тримати хоч спідницями дам. Коли так боїтеся гріха із дофіном, тоді доручаю вам Пєра де Брезе.
Ваша величносте!