Приворотне зілля тут не зарадить. Він і так себе втратив у коханні до вас. Коли хочете, щоб не було йому спокою з іншою, то візьміть шмат тканини з вашої нижньої сорочки, що торкається тіла, та шматок його сорочки. Зшийте ті два клапті один до одного проти ночі у повню. Одночасно двома нитками в одній голці червоною та синьою. Червона кохання, синя вірність. Потім три дні та три ночі носіть при собі. Біля серця, якщо хочете кохання куртуазного, або на лоні, якщо хочете кохання плотського. Коли в ті дні піде кров, то це навіть краще. На четвертий день спаліть це на свічці з білого воску з церковних недогарків. Я дам. Так само кохання опалить його. І не буде йому ані перепочинку, ані спокою, поки він із вами не буде. А душі ваші і так навіки поєднані.
За божевільні гроші викупивши в замкової пралі сорочку Рауля, Ізабелла зробила все так, як навчила відьма. Годі й казати, що амулет Ізабелла носила на лоні. Хтозна, як то подіяло на Вандома, а їй самій від того спокою не було. «Як же так? думала Ізабелла. Я в цьому монастирі майже рік, і кожної хвилини думаю лише про нього А він навіть не намагався передати мені звісточку. Він же знає, де я. І листи від родини дозволено Невже та бліда немічна Луїза припала йому до смаку?»
Коли до Фонтенвро прибув посланець із листом від королеви Йоланди, Ізабелла із властивим їй нетерпінням уже вирішила, що її залишать в обителі до скону, та з усіх сил намагалася змиритись. А коли отримала наказ повернутись до Шинона, так бігла до настоятельки, що геть втратила подих та спершу і двох слів не могла звязати. Старезна абатиса, мадам Бланш, розсміялася беззубим ротом щиро та лагідно, як бабця до онучки, й мовила, піднявши вказівного пальця, як Жан Хреститель на церковних фресках:
У вас стільки жаги до життя, дитино моя, що ховати все це в Божому домі марна справа. Їдьте з Богом! А коли вирішите, що час уже бути ближче до Господа нашого, повертайтесь Усі ми колись прагнемо бути ближчими до Бога
Довкола дормеза розтікся зеленню та квітами луарський травень, Ізабелла не могла всидіти на подушках. Вона висунулася у віконце, торкалася руками віття дерев і весь час посміхалася так, наче за камяними мурами Фонтенвро було геть інше сонце, квіти та весна. Ця щира усміхненість зовсім не відповідала її вдовиному чорно-білому однострою, в якому вона майже рік прожила в монастирі. Її дорога до королівського двору означала, що вона знову отримає шанс бути щасливою! І вона його не проґавить. Чого б це їй не коштувало
Спершу Ізабелла, хай як вона квапилась знову опинитись при дворі, мусила проїхати довгим та незручним шляхом із Фонтенвро не у Шинон, що був поруч, а до Ла Шапель-Вандомуаз, розташований недалеко від міста її брата, Блуа. Рауль де Вандом наказав їй прибути, аби принести омаж за Ла-Ферте та Шато-Мілон. Ізабеллі ще жодного разу не доводилося приносити присягу на вірність. Капелан Ла Шапель-Вандомуаз, що зустрів її перед замком, розповів, чого від неї очікують.
У парадній залі замку було повно дрібних провінційних дворян, омаж належало віддавати в присутності свідків. Ізабелла випросталась, задерла носа та своєю дивною ходою, наче ковзала по льоду, підійшла до крісла сеньйора. На ній досі було вдовине вбрання, чорна оксамитна сукня й біле укривало, що робило її надзвичайно тендітною та підкреслювало витонченість та білість рук у довгих рукавах. Попри вдовин однострій, вона досі виглядала тонкою юною дівчиною, яка мала би у цю пору року вбиратись у зелене та рожеве. Вона зробила ще кілька кроків так, наче йшла у танку, й опустилась на одне коліно. Рауль де Вандом, вбраний у темно-червоний оксамит, яскравий, як полумя, на темному тлі своїх васалів та бляклої дружини, дав знак капелану. Той розкрив грубе Євангеліє, прикрашене лазурово-золотими мініатюрами, й поклав Вандому на коліна. Рауль простягнув обидві руки до Ізабелли, запрошуючи її. А коли вона, як велів звичай, вклала свої згорнуті тремтливі долоні в його, то мусила подивитися Вандому у вічі. Приголомшена шалом у його світло-блакитних очах, відразу ж відвела погляд.
Чи бажаєте ви, мадам, відтепер стати моєю людиною безумовно?
Я бажаю цього, монсеньйоре.
Вона впевнено повторила фуа присягу на вірність, за капеланом, що стояв справа за нею та шепотів на самісіньке вухо слова клятви. Руки її, міцно стиснуті Раулем, зробились неслухняними й тремтіли, а серце виривалось із грудей від хвилювання.