Тисячу разів за дні життя в монастирі Ізабелла була сповнена жалю та гіркоти, на які шляхетна дама взагалі не мала права. Змалечку Бланш дю Пон, її доглядальниця, навчала Ізабеллу чеснот дівчини шляхетного походження: бути побожною, любязною, уважною та лагідною. Читати часословець, вчити напамять молитви, гаптувати, шити шовком, дбати про порядок у замку та наглядати за слугами. Дотримуватись заповітів церкви, коритися волі родини, слухати більше, ніж говорити, й ніколи не сперечатись із старшими, знатнішими чи, крий Боже, з чоловіками! Робити те, що накажуть. Мовчки. Вона так і чинила, та хіба від того зазнала щастя? Її брати з радістю знайдуть їй доброго чоловіка, тільки не надто перейматимуться, чи він їй до серця. Небагато від неї треба: покори, побожності та плідності. У шляхетної дами немає ані часу, ані намірів іти за своїми бажаннями, їй і бажань не слід мати, окрім догоджати чоловікові та служити інтересам родини. Ізабеллі завжди ставили у приклад її зведену сестру Маргариту. Ось де справжня принцеса королівської крові: добре вихована, чемна, освічена та благочестива. Від найменших переживань, як і годиться принцесі, Маргарита геть втрачала сон та апетит, ставала блідою, безсилою та збайдужілою, а від того ще покірнішою. Ідеальна дама! На відміну від неї, Ізабелла рідко втрачала смак до їжі, новин двору та розваг. Від найменшого тиску вона, попри удавану зовнішню сумирність, миттю всередині відчувала гострий спротив чужій волі, що змушувало її або різко відповідати, або втікати.
Годувальниця не раз розповідала Ізабеллі, як її мати, безсила, бліда, беззвучно плакала на своєму породільному ліжку, коли й цю дитину від неї назавжди забрали, щоби віддати на виховання герцогині Орлеанській. Проте випросила в герцога іншої долі для доньки: посаг та заміжжя.
Якщо це вас втішить, моя мила погодився принц, цілуючи коханці руки. Зрештою, замком більше, замком менше
Юна пишнотіла годувальниця, що ледве спромоглася заспокоїти немовля, на хвильку прийшла до тями від криків дитини, хвилеподібного гарячого лоскоту в грудях та легкого запаморочення в голові. Вона запамятала слова герцога на все життя. Відтоді Ізабеллу мати ніколи не бачила. Більше того ніхто не знав достеменно, хто мати Ізабелли. Домашні герцогів Орлеанських вважали, що Марієтта дАнгієн, що Ізабелла та Жан, попри зовнішню несхожість, рідні. Годувальниця дівчинки, Бланш дю Пон, теж не знала, ані до чийого дому її запросили, ані імені дами у породільному покої. Та й сам герцог Орлеанський, який кілька разів відвідав її за три дні, не називав її на імя. Єдине, що годувальниця памятала, це те, що дама була дуже вродлива та весь час плакала. Новонароджену, як і Жана три роки тому, привезли до покійної герцогині разом із годувальницею, невеличкою свитою та трьома скринями дитячого посагу. Зазвичай шляхетні чоловіки не надто переймалися почуттями своїх дружин, привозячи бастардів на виховання до свого дому. Зазвичай на байстрюків просто не зважали, не опікуючись нічим, окрім одягу та місця за столом, інколи робили їхнє життя нестерпним. Герцогиня Орлеанська була жінкою добросердною: вона не робила різниці у ставленні чи вихованні між дітьми свого чоловіка. Бастард Жан ділив ліжницю із молодшим сином герцогині, а мала Ізабелла із її дочкою Маргаритою. Одяг їм шили однаковий, навчали ті самі вчителі, за столом вони сиділи відповідно до віку. Хіба що на урочистих зібраннях, де діти мали носити свій герб на одязі, позашлюбні діти герцога Орлеанського мали геральдичну мітку: синьо-золотий герб було перекреслено справа наліво срібною плашкою, себто що народжені вони не у законному шлюбі. Звичай та гарні манери диктували Ізабеллі триматися завжди на три кроки позаду Маргарити. Проте відтоді, як вона себе памятала, і до того дня, коли принцеса Орлеанська залишила родину, аби заручитися із братом герцога Бретонського, усюди, окрім церкви та королівського двору, вони ходили, тримаючись за руки. Усі орлеанські принци було плодом союзу близьких родичів: герцог доводився герцогині кузеном, батько герцога та мати герцогині були рідними братом та сестрою. Тому разом зі шляхетністю отримали у спадок кволість, слабке здоровя та схильність до меланхолії. Натомість бастарди герцога були міцними, галасливими та невгамовними. Після смерті батька радники герцога спробували відправити Бастарда Орлеанського до монастиря, та почет туди навіть не доїхав, бо Жан утік дорогою, сам повернувся до Блуа та впав на коліна перед старшим братом, благаючи дозволити йому залишитися із родиною та бути солдатом. Коли постало питання щодо церковної долі Ізабелли, її годувальниця переповіла те, що покійний герцог обіцяв своїй коханці посаг для дочки. І молодий герцог Орлеанський почав шукати зведеній сестрі нареченого.