Ізабелла мала відбути перший рік вдовування саме у цьому славетному королівському абатстві, Вандоми заплатили за це чималі гроші. А вже цього практичний розум жінки прийняти не міг. Коли вони вже так переймалися її побожністю, в Анжу та Орлеані повно і простіших монастирів. А для впевненості, що молода вдова не наробить дурниць, які можуть зашкодити родинній честі Вандомів, вони могли просто замкнути її у якомусь своєму замку під наглядом тітоньок, приживалок та охорони.
Коли минуло триста днів, Ізабелла аж шкірою відчула загрозу. У неї звідси лише два шляхи: або родина накаже їй повернутися до двору, або залишать її тут на віки вічні сохнути у монастирських стінах. Вона бачила найстарших черниць абатства: тоненьких, вкритих павутинням зморщок та коричневими плямами, жінок, які провели все життя в обителі, які не знали нічого іншого, окрім келії, молитов та жіночої спільноти. Найбільше Ізабеллу дивувало, що розповідали вони про це з неймовірною гордістю, що жодним чином не пасувало до смирення, про яке невтомно проповідувала абатиса, мадам Бланш.
Ізабелла знала, що її брат Жан Дюнуа докладе усіх зусиль, щоб її повернути. Герцог Орлеанський у полоні, його молодший брат також, їхня сестра Маргарита, графиня дЕтан у далекій Бретані. Для Орлеанського дому надзвичайно важливо, аби хтось увесь час був при дворі; придворна дама королеви Йоланди найкращий доповідач. Дюнуа кмітливий придворний, він успадкував гострий розум батька та швидко навчився діяти при дворі як дипломат. Жан у фаворі у принца Шарля, він щось вигадає. Найбажаніші очікування Ізабелли підтруювала думка про те, що за шлюбом вона вже належить до родини Вандомів, а ті можуть мати геть інші плани. Так само, як і право видати її вдруге заміж, якщо це відповідатиме їхнім інтересам. А ще потрібен дозвіл короля, бо вона його племінниця. Дюнуа мусить найперше домовитись із Вандомами. Інакше сидіти їй у цих камяних стінах до скону.
Залишатися в абатстві Ізабелла не хотіла: спокійне розмірене життя перетворювало її на камяну статую, живий надгробок самій собі. Від тих безкінечних молитов, прогулянок із чотками у саду, і лише як пощастить то перебирання старих фоліантів у монастирській бібліотеці. Тіло не знало ані втоми, ані виснаження, а тому від неї тікав сон. Вона крутилася у ліжку, вузькому, жорсткому, із лляною білизною, сіруватою та грубою. Бо думала лише про одного чоловіка, його приголомшливі світло-блакитні очі, хвилясте волосся до плечей та впевнені руки. А коли навіть і засинала, то Рауль де Вандом не давав їй спокою навіть уві сні. У тиші монастирської келії спогади про його обійми, цілунки та оксамитний голос ставали гострими та виснажливими. Та Ізабелла не вбачала небезпеки в тому, що вона геть втрачала голову та власну волю у присутності Вандома. «Коли я йому суджена, хіба ж він вчинить зі мною погано?» думала Ізабелла.
А вона не мала ані найменшого сумніву, що Вандом її суджений. Їй так наснилося, а Ізабелла вірила своїм снам як ніхто. Не раз вона бачила уві сні, як бігла полем у чорній сукні, такій звичній для неї, а в руках оберемок червоних маків. Вона біжить каштановою алеєю, підхопивши жалобну оксамитну спідницю, вітер висмикує світлі пасма з ретельно заплетених кіс, над замком стоїть передгрозова тиша. Квітів багато, дівочі пальці, призвичаєні хіба що до тонкого рукоділля, ледве втримують оберемок червоних маків. У дівочій ліжниці немає вази, Ізабелла марно озирається, шукаючи, куди поставити квіти, аж потім зауважує чоловіка біля віконця. Ані страху, ані подиву. Той чоловік манить її, як магніт голку. Він хапає її за руки й притягує до себе. Його руки широкі, теплі й трохи обвітрені, Ізабелла з тисячі пізнала б їхній дотик. Бо то були руки Рауля де Вандома, хай вона і не бачила обличчя. Потім він вибирав з оберемка найбільший мак й обривав пелюстку за пелюсткою, залишаючи зелену горошину серцевини, і перш ніж Ізабелла встигала бодай рота відкрити у подиві, він розчавлював ту серцевину самими пальцями, випускаючи дрібні, ще зелені зернятка на біло-блакитну підлогу.
Тепер ви зрозуміли? Де маєте бути? І з ким? шепотів він їй на вухо.
І від тих слів не було страшно, тривожно чи зле. Ізабелла була певна, що бути їй з Раулем де Вандомом. Хоч і намучиться від того. Але сон не підказав, коли це має статись і скільки часу чекати. А чекати мадам Ізабелла ніколи не вміла.
Тисячу разів за дні життя в монастирі Ізабелла була сповнена жалю та гіркоти, на які шляхетна дама взагалі не мала права. Змалечку Бланш дю Пон, її доглядальниця, навчала Ізабеллу чеснот дівчини шляхетного походження: бути побожною, любязною, уважною та лагідною. Читати часословець, вчити напамять молитви, гаптувати, шити шовком, дбати про порядок у замку та наглядати за слугами. Дотримуватись заповітів церкви, коритися волі родини, слухати більше, ніж говорити, й ніколи не сперечатись із старшими, знатнішими чи, крий Боже, з чоловіками! Робити те, що накажуть. Мовчки. Вона так і чинила, та хіба від того зазнала щастя? Її брати з радістю знайдуть їй доброго чоловіка, тільки не надто перейматимуться, чи він їй до серця. Небагато від неї треба: покори, побожності та плідності. У шляхетної дами немає ані часу, ані намірів іти за своїми бажаннями, їй і бажань не слід мати, окрім догоджати чоловікові та служити інтересам родини. Ізабеллі завжди ставили у приклад її зведену сестру Маргариту. Ось де справжня принцеса королівської крові: добре вихована, чемна, освічена та благочестива. Від найменших переживань, як і годиться принцесі, Маргарита геть втрачала сон та апетит, ставала блідою, безсилою та збайдужілою, а від того ще покірнішою. Ідеальна дама! На відміну від неї, Ізабелла рідко втрачала смак до їжі, новин двору та розваг. Від найменшого тиску вона, попри удавану зовнішню сумирність, миттю всередині відчувала гострий спротив чужій волі, що змушувало її або різко відповідати, або втікати.