Наче стверджуючи її величність у цих роздумах, Орлеанський Бастард, Жан де Дюнуа, запитав, чи не потребуватиме її високість дофіна Марі побожної придворної дами. Адже його сестра, мадам Ізабелла, після того як втратила від поранень при Боже свого чоловіка, Анрі де Вандома, вже рік перебуває в анжуйському абатстві Фонтенвро. Безперечно, зведену сестру герцога Орлеанського та графині дЕтан краще тримати в полі зору. Попри те, що мадам Ізабелла вже була при дворі більше року, її величність не встигла скласти думки про її чесноти, характер чи вроду. Королева Йоланда не мала звички заважати побожній дамі оплакувати свою втрату, навіть задля політичної потреби. Тому вона наказала Дюнуа повернути сестру до двору, якщо Вандоми не заперечуватимуть, і вона сама того хоче.
* * *Рауль де Вандом спішився не без зусиль. Він погарячкував, не давши собі відпочинку більше однієї ночі при дворі. Яке щастя, що він уже вдома! Три дні божевільних перегонів потребували концентрації сил, уваги та впертості. Поранення здалося дрібязком, проте через недбальство в порізі на плечі почалося запалення, шкіра довкола сильно почервоніла, повязка, яку зробив особистий лікар його високості, не врятувала від подальшого натирання кольчугою.
Його дружина, мадам Луїза, іще тонша й менша у чорній сукні, схилилась у реверансі, не насмілюючись ані підвестись без наказу чоловіка, ані підвести погляд.
Мали б наказати винести мені вина, мадам, сухо зауважив Рауль, роздратований більше власним самопочуттям та слабкістю, ніж нетямковитістю дружини.
Луїза ледве не розридалася від розпачу: вона ж так готувалася, її покійна свекруха майже рік навчала її бути турботливою дружиною. Вона прошепотіла нікому не потрібні вибачення та наказала служницям готувати ванну й накривати стіл.
Замініть постіль та відкрийте вашу ліжницю, мадам, підказала вихователька.
Але ж монсеньйора поранено. Може, він захоче провести ніч на самоті? непевно заперечила Луїза.
То вже йому вирішувати, мадам.
Попри те, що вони одружилися півтора року тому, шлюб було консумовано недавно, жодного задоволення в тому занятті юна мадам де Вандом не бачила. А тому Луїза до смерті боялася кожного візиту чоловіка додому. Їй ще не виповнилося чотирнадцяти, проте її виховательки, свекруха та лікар покійної графині, порадившись, дійшли висновку, що вона вже може народжувати. Луїза досі була тендітним тонким підлітком, в якому ледь вгадувалась майбутня жінка. Для Рауля, що звик до витончених та освічених дам та шляхетних дівчат при дворі, дружина здавалася сільською простачкою, позбавленою смаку. Вона не витрачала жодних зусиль на вибір вбрання. Не переймалася вибором кольорів, які б їй пасували. Коли вони не йшли до церкви чи не приймали гостей, юна мадам де Вандом зазвичай віддавала перевагу простим темним сукням, що більше пасували б городянці. Коли ж треба було йти до меси, Луїза надягала на себе всі коштовності зі своєї скриньки, геть не замислюючись, чи потрібен такий надмір у прикрасах. А після смерті свекрухи Луїза отримала майже усі її коштовності, проте вже не було кому зауважити їх недоцільність. Тем для розмов у подружжя також було небагато: дружина рідко відкривала щось, окрім часословця чи псалтиря, чоловік, що здобув куртуазне виховання разом із дофіном, не знав, про що із нею говорити. Зазвичай після відвідин чоловіка Луїза кілька днів ридала, зачинившись у себе в покоях, та після його відїзду знову поверталася до тих речей, які бодай якось її розраджували: шиття, облаштування квітників та прогулянки верхи. Інколи вона ловила себе на думці, що якби Рауль затримувався трохи довше, можливо, вони б віднаходили інші теми для розмов, окрім справ у замку та звітів старости чи коменданта. Вона старанно й вправно вигаптовувала шовком комір та манжети його сорочок дрібним квітковим узором, ручна робота приносила їй заспокоєння. Вона сама пошила ще дюжину широких сорочок із грубого сіруватого льону, що потрібно було вдягати під панцир. Проте Рауль не помічав її турботливості.
Коли молодий Вандом залишав замок, Луїза була певна, що він повернеться не раніше, ніж за кілька тижнів, тому без страху заходила до його ліжниці, оздобленої синім оксамитом та темно-коричневими дубовими панелями із вирізьбленими вандомівськими левами, маючи напоготові пояснення, що перевіряє, чи все там до ладу, та власноруч розкладала ті безкінечні сорочки по скринях у переміш з мішечками сушеної прованської лаванди. У покоях чоловіка Луїза шукала відгадки на запитання: що за людина Рауль де Вандом, оскільки він не мав жодного бажання розповісти щось дружині чи довго із нею розмовляти. Коли була жива стара графиня, вона також мало могла розповісти про свого сина та його звички: Рауль із шести років виховувався із дофіном, спочатку в Сен-Поль, потім в Анжері. Мати й сама мала слабке уявлення про його характер, бажання, потреби. Відповіді Луїзі доведеться шукати самотужки. А можливо, він геть не потребує від неї нічого, окрім слухняності, порядку в оселі та синів? Луїза мала перед очима геть інший приклад шлюбу: її батьки були настільки близькі, що ніколи не розлучались, якщо тільки не йшлося про військовий похід. Батько завжди обіймав та цілував мати в губи, коли їхав чи повертався. Вона ніколи не чула, щоб сеньйор де Русі підвищував голос чи привселюдно виказував дружині своє невдоволення чи роздратування. За столом завжди знаходилося багато тем для розмов, Луїза не памятала, щоб бодай раз у замку її батьків за столом панувала така важка гнітюча тиша, як у них із Раулем за обідом чи вечерею. А ще жодного разу вона не чула, аби батько дорікав матері за те, що вона народила йому сімох доньок. Так, Бог дав їм іще пятьох синів, яких забрав до року. Проте це був обопільний біль.