Вітерець знову війнув запахом яблуневого цвіту, Рауль облизав сухі обвітрені губи. Як же хочеться бодай чистої криничної води! І навіть серед цих рознесених кулевринами стін, серед лісу облаштованих шибениць, серед смороду гниття тіл та випущених нутрощів Рауль гостро відчув, що він живий до нестями.
Лорд Монтгомері, на продив тверезий та поголений, якщо брати до уваги нічний штурм та вакханалії цього дня, давав на горіхи своїм джурам, які звязали дворянина королівської крові. Дворянина, який, здавшись у полон, особисто віддав йому свою зброю. Лорд Монтгомері завжди був суворий до таких речей. Зрештою, якщо брати до уваги приналежність до родини Вандомів, за всіма звичаями після присяги не залишати замку Рауль мав розділити вино, жінок і переможну радість англійців. І якщо перелякані селянки не викликали в нього жодного захоплення, то від вина Рауль і справді не відмовився б. Спрага, голод й жах минулої ночі та дня мали бути потоплені бодай у недовгому забутті. Рауль жадібно схопив запропонований англійцем глек і почав квапливо пити. Вино червоними цівками розтікалося по обличчю, змиваючи суху кров, даруючи кволу слабкість у ногах
Аж раптом його щосили вдарили по спині, він випустив глек і упав. Та коли підвів голову, то зрозумів чому: до Шуазі вїхав сам король Англії! Через те, що Вандом стояв на колінах, король, та ще й верхи, здався йому надзвичайно високим. За його величністю слідували два його молодших брати герцог Бедфорд та герцог Глостер і кілька юних джур, коротко підстрижених, в однакових кірасах із королівським гербом. Його величність був нахмурений і чимось роздратований, він зробив кілька зауважень джурам англійською, Рауль не зрозумів змісту, проте добре зауважив, що хлопці побіліли, як крейда. Про сувору дисципліну в англійській армії не знав хіба що глухий. Король був однаково суворий до себе, до своїх братів, племінників та звичайних солдатів. Саме цим він і заслужив щиру повагу. Улітку минулого року король Генрі висадився в Кале із десятитисячним військом, аби захопити місто Вандом. І це попри те, що граф де Вандом, батько Рауля, вже шість років із самого Азенкура залишався в англійському полоні. Англійці вже давно не зважали на ті порожні лицарські дурниці.
Скільки у вас тут полонених, лорде Монтгомері? запитав король.
Сорок дві душі, ваша величносте. Серед них син Луї де Вандома. Він здався мені особисто, бо я обіцяв зберегти йому життя, квапливо промовив Монтгомері, вказуючи на Рауля, якого так і тримали на колінах.
Король скривився. Коли зберігати життя кожному ворогові шляхетного роду, цей клятий народ ніколи не навчиться покорі!
Хто комендант?
Маркіз де Гаре, ваша величносте.
Живий?
Так, ваша величносте, поранений у плече.
За Вандома, хай йому грець, дозволяю призначити викуп, коли вже він вам особисто здався. Гарнізон повісити. Маркіза повісити останнім. А Вандом нехай це все бачить, аби засвідчити своєму володарю. Замок віддати моїм солдатам та спалити вщент. Коли спіймаєте когось з утікачів утопити, незважаючи на походження.
Рауль прикрив очі та подумки прочитав подячну молитву. Він житиме! Про ціну він зараз не думатиме, щоб не збожеволіти. Монтгомері лише мовчки вклонився. Лорд відчув глибоке внутрішнє полегшення. Король за звичкою міг зневажити його слово, його обіцянку дворянина та стратити усіх бранців, як він робив із кожним замком після поразки під Боже. Його величність терпіти не міг, коли йому чинили спротив. Що довше боронилися захисники, то дорожчою була розплата. Король з почтом виїхав огледіти замкові укріплення. Він настільки вірив у законність своїх прав на французький престол, що у спротиві своїй волі вбачав лише зухвалість та непокору.
Коли Раулю де Вандому дозволили підвестися, рятівний хміль від вина натщесерце як рукою зняло. Під кріпосною стіною сиділи звязані по двоє і вже приречені на смерть полонені. Гірше й бути не може Гарнізон Шуазі дворяни, для них кара на горло найганебніша смерть.
Вони справді змусили Вандома дивитись, як одного за одним англійські солдати повісили кожного захисника Шуазі. Без священника та останньої сповіді. Без мішків на голові. Маркіз Гаре читав молитву, проводжаючи своїх воїнів на смерть, а Рауль ціпенів, дивлячись широко відкритими очима, щоб ніколи не забути кожне обличчя, кожну муку, кожен хрип. Англійський король, його брати, почет так само мовчки спостерігали за стратою. Попри те що воєнний звичай дозволяв переможцю, який захопив замок штурмом, розпоряджатись життям його захисників на власний розсуд, розважливий герцог Бедфорд усе ж спробував умовити свого брата короля обрати призначення викупу чи бодай страту відсіченням голови. Марно. Його величність прагнув помсти. Він досить різко зупинив потік красномовства та аргументів Бедфорда. Той уклонився мовчки, виказуючи беззаперечну покірність волі брата, й відступив. Попри те що герцог щиро вважав таку жорстокість недоцільною, але ще більш неприпустимим було починати будь-які прилюдні суперечки зі своїм братом королем. Тому він мовчки спостерігав за стратою, хоча в його сіро-зелених очах горів шал.