Частина І
1422
Рауль де Вандом стояв на колінах від самого ранку, як англійці захопили Шуазі-сюр-Ен. Руки викрутили назад і звязали мотузкою міцно, до оніміння, здерши шкіру на запястках. Дякувати Богові, його лишили самого, а не привязали, як решту, по двоє. Принаймні він міг трохи змінювати положення тіла. Травневе, вже пекуче сонце розжарило металевий шолом на його голові, Вандому кінець кінцем удалося його скинути. Шолом дзвякнув об каміння, пяний англієць із варти різко прокинувся, кілька разів махнув бойовою сокирою урізнобіч, не розуміючи, звідки загроза. Потім, уторопавши, що то полонений, дав йому міцного стусана, що аж в очах потемніло, та знову прилаштувався спати. Рауль голосно видихнув, заплющив очі, підставив обличчя сонцю, а змокле під поту, по-солдатськи дуже коротко підстрижене темне волосся рвучкому, навіть приємному вітерцю. Його нестерпно мучила спрага, та просити води в англійців було марно. Рауль за три роки на війні надивився англійського милосердя досхочу, а відтоді як у березні в битві при Боже французи вбили брата англійського короля, розправи годемів[8] над гарнізонами міст та замків, що здалися чи впали від облоги, стали ще безжалісніші. Англійці рідко згадували про лицарські звичаї, коли йшлося про війну за французьку корону. Війна на чужій землі ведеться швидше, коли супротивник наляканий. Та й сам Рауль уже не був тим наївним хлопчиськом, який мріяв про звитяги: кривава Паризька різанина, битва при Боже, де він заслужив лицарські остроги, останні кілька місяців активного наступу ворога змусили його добре затямити, що війна це не турнір і не розвага. І не гра, з якої можна щомиті вийти. Коли бєшся за свою землю, йдеш ко кінця.
Він примружив очі, пекучі від пилу повіки сонце налило важким свинцем. Вітер доносив запах перших троянд, бузку та яблуневого цвіту, що білими пелюстками припорошував сліди штурму. На коротесеньку мить Раулю здалося, що ця війна лише наснилася, а він зараз розплющить очі й опиниться у замку свого дитинства, в Маршенуарі Аж поки Вандом не розчув англійську лайку, від якої йому хотілося блювати. Довкола сиділи, понуро опустивши голови, такі самі звязані, змучені спрагою бранці, як і він. Ніхто не плекав марних надій, король Англії наказав страчувати гарнізони замків, що насмілилися чинити спротив. А вони два тижні тримали облогу.
У променях золотавого травневого сонця Рауль вихопив поглядом шибениці, які готували англійці, і його знову опритомнив жах поразки, кривавої різанини, яку влаштували англійці, захопивши Шуазі. Підлі удари зі спини, поквапцем рознесені голови, дрібний дощ чужої крові, що заливає обличчя й руки. Його власна ганьба, його гордість, скинута обличчям у багнюку, розкраяне камінням підборіддя, його розрубаний англійською сокирою щит із гербом, його зганьблений прапор, його збиті у кров коліна адже усі полонені стоять на колінах. Він бився до останнього, він не хотів здаватися. Здатися англійцям означало ганебну смерть інколи швидку, інколи мученицьку. Рауль особисто віддав свого меча лорду Монтгомері, вже коли був оточений пятьма англійцями. Лицарський звичай зобовязував лише взяти з такого шляхетного полоненого обіцянку не тікати, проте кому потрібні ті дурні правила? За останні чотири роки англійці, поновивши війну, не раз нехтували лицарськими правилами: обложені міста морили голодом та відводили постачання води, села навколо руйнували вщент, вирізаючи усіх мешканців від немовлят до немічних старих, нескорені замки спалювали, гарнізони страчували у найганебніший для французького дворянина спосіб через повішення.
Усвідомлення цього всього сповнювало полонених дивною байдужістю. Як уже вмирати, то скоріше! Проте Вандом чи не єдиний не знав байдужості: його тіло заніміло, рани та порізи на обличчі нили, наче їх щедро присипали сіллю, обвітрені вуста жадали води, кров чи то чужа, чи своя кіркою просякла лляну сорочку під панциром, від роздратування та власної безпорадності хотілося кричати. Ще більше кричати, що він не хоче тут помирати у свої девятнадцять років! Ледь притомний від спраги! На шибениці! А коли він згадує свою невістку, мадам Ізабеллу, її чорні очі із тонкими золотавими смужками, її посмішку, аж прозорі білі руки, тонку постать та звабливу ходу, наче вона не йде, а ковзає по льоду, то Рауль ладен був завити від безсилої люті. «Ізабелло!.. Я ваш, а ви моя» Тисячу разів повторював він подумки ту присягу, коли бачив її при дворі, коли приніс їй звістку про смерть чоловіка, коли її відвели у вдовин покій на сім тижнів, коли її забрали рік тому у королівське абатство Фонтенвро, аби відбути жалобу. Ізабелло!.. Бачити, бути так близько, мати тисячу разів змогу, та не дозволити собі навіть пальцем її торкнутися! Чи вагався б він хоч мить, коли б знав, що йому судилося померти? Тут, сьогодні, ось так Чи почув би він бодай слово її заперечень? «Присягаюсь Усім святим присягаюсь: якщо мені судилось звідси вибратись живим, Ізабелла буде моєю, хто б не став мені на шляху, подумав Вандом. Я не буду більше нарікати, що не мав достатньо волі, аби вчинити так, як я хочу».